md-eksperiment.orgПоет і художник Максиміліан Волошин вражав сучасників розмаїттям своїх талантів і зацікавлень. Окрім віршів і художніх полотен, писав критичні статті, перекладав, захоплювався астрономією та метеорологією.
На його літературні вечори у Коктебелі, до власноруч побудованого ним дому, зліталися зірки тодішньої літератури: О.Мандельштам, Марина Цветаєва, М.Булгаков, інші відомі митці. Він любив спілкуватися з місцевими дітлахами, насолоджувався розкішними вечорами біля моря, диханням таврійських степів і кримських гір. Волошин справді був фантастичною особистістю, що вабила й зачаровувала сучасників.
Максиміліан Олександрович Кирієнко-Волошин народився 28 травня 1877р. в Києві, в родині колезького радника і нащадка запорозьких козаків Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина та німкені Олени Оттобальдівни Кирієнко-Волошиної, з дому Глазер.
Невдовзі сім’я переїхала до Таганрога. Після смерті чоловіка Олена перевезла сина до Москви, потім – до Петербурга, а 1893р. Волошини переїхали до Коктебеля.
Олена Оттобальдівна була жінкою своєрідної вдачі й сталевої волі. За свідченнями знайомих, у Коктебелі, куди Волошини переїхали, коли Максові було 16 років, мати навіть наймала місцевих хлопчаків, аби ті викликали його на бійку. Проте, мамині намагання виховати у синові бійцівську вдачу досягли ефекту геть протилежного: хлопчик виростав добрим і миролюбним, «без кігтів», як свого часу сказала про нього М.Цветаєва. Рано захопився окультизмом (вченням, згідно з яким існують невідомі науці сили і явища в людині та Всесвіті, котрі можуть осягнути лише особистості «посвячені», наділені особливим здібностями). Мати це захоплення підтримувала, й коли сина в гімназії залишали на другий рік, не переймалася. 1897-99р.р. Макс досить старанно навчався на юридичному факультеті Московського університету, однак свої різноманітні знання отримував самотужки. До диплома справа так і не дійшла: Волошина виключили за участь у безладах. Відновлюватися у виші не зажадав, продовжив самоосвіту.
Першу свою книгу – «Вірші» («Стихотворения») Волошин опублікував 1910р. У 1916р. вийшла друком збірка «Anno mundi ardentis» («У рік палаючого світу»), присвячена антивоєнній тематиці. Цього ж року він оселився в Коктебелі. 1918 -19 р.р. з’являються книги віршів «Іверні» та «Демони глухонімі». Особливо зачаровують читача пейзажні вірші, присвячені красі Криму. Також Волошин друкує репортажі, статті про поезію та живопис. 1913р. у зв’язку з нападом на картину І.Репіна «Іван Грозний і його син Іван» (молодий іконописець зі старообрядців А.Балашов тричі вразив картину ножем і сильно пошкодив), М.Волошин оприлюднив брошуру «Про Репіна», в якій різко виступив проти натуралізму в мистецтві. Більшість редакцій розцінили публікацію як образу улюбленого публікою художника і відмовили Волошину у співпраці. Однак 1914р. книга Волошина «Лики творчості» все ж побачила світ.
Переповідають, що живописом М.Волошин зайнявся лише для того, аби професійно говорити про образотворче мистецтво. Однак дуже швидко про нього заговорили як про талановитого художника.
1914р. Волошин написав свої перші акварельні етюди. Кожен новий твір був сповнений мудрості й любові до світу. Максиміліан міркував про гармонійне співвідношення землі, води, повітря і вогню; про глибинний зміст і сенс Космосу. Перед його роботами «Пейзаж з озером і горами», «Рожеві сутінки», «Місячний вихор» зачаровано завмирали глядачі.
Сам художник щиро захоплювався коласичним японським живописом, а ще – творами свого товариша, феодосійського маляра К.Богаєвського, який ілюстрував першу поетичну збірку Волошина.
Максиміліан був невисоким на зріст і аж геть не худим, а непокірна грива волосся на великій голові викликала порівняння з добрим левом. Але його зовнішність, така «некласична» для увлення про чоловічу привабливість, разом з дивовижними природністю і шармом, завжди привертали увагу жінок.
Першою дружиною М.Волошина була художниця Маргарита Сабашникова, з якою він разом відвідував лекції в паризькій Сорбонні. Весілля відбулося 1906р., молодята переїхали до Петербурга. У сусіда, поета В.Іванова, щотижня збиралися символісти. Макс декламував вірші. Його дружина говорила з Івановим про те, що подружнє життя нині немодне, а її особистій долі бракує драматизму і справжніх пристрастей. Словом, ситуація набувала романтичних обрисів.
Однак ще до того Волошин закохався у драматурга Єлизавету Дмитрієву. 1909р. разом з нею Макс вигадав літературну містифікацію, слід сказати, вельми вдалу: в журналі «Аполон» почали з’являтися твори таємничої красуні-католички Черубіни де Ґабріак. Розіграш тривав лише три місяці, потім «Черубіну» викрили. Якось М.Гумільов, насмішкувато висловившись про Дмитрієву, отримав від Волошина ляпаса. Була призначена дуель, у якій дивом ніхто не постраждав. Тим часом Маргарита оселилася в домі Іванова, приставши на пропозицію його дружини мешкати втрьох…
1922р. в Криму лютував голод. Мати Максиміліана почала хворіти, й він запросив її доглядати фельдшерку з сусіднього селища – Марію Заболоцьку, добру і мудру жінку. З нею 1927р. одружився. Марія ніжно любила чоловіка, була поруч до останніх його днів, а по смерті митця продовжувала в коктебельському домі приймати мандрівних поетів та художників.
Слід сказати, що останні роки життя Волошин багато і плідно працював: писав вірші, малював акварелі. Безвиїзно мешкав у своєму домі, куди навідувалися друзі-літератори та художники. До речі, 1924р. М.Волошин перетворив його на безкоштовний будинок творчості.
Від 1929р. здоров’я Волошина стрімко погіршується. Дедалі частіше він отримує звістки про загибель чи арешти знайомих і товаришів – митців, і це дуже його тривожить – аж до депресії. 1932р. астма, яка допікала йому вже давно, ускладнилася запаленням легень. 11 серпня стався крововилив у мозок…
Максиміліана Волошина поховали на горі Кучук-Янишари, за два кілометри від Коктебеля.
Марії Заболоцькій вдалося зберегти творчу спадщину коханого чоловіка. Завдяки їй 1984р. будинок Волошина отримав статус музея.
Що відбувається нині в окупованому Криму з цим осердям муз, куди вели шляхи багатьох митців і де на них чекав дивовижний поет і художник — залишається тільки припускати…
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
