dt.ua
В Україні на початку 1991 року на державному обліку перебувало 5015 скульптур Леніна. Їх створювали з метою увічнити пам’ять революціонера, політичного діяча та засновника більшовицької партії та СРСР.
Перша хвиля «ленінопаду» пройшла у 1990-1991 році. Тоді повалення пам’ятників Леніну захопило майже всю Західну Україну. Був демонтований пам’ятник Іллічу в Києві на площі Жовтневої революції — сучасному майдані Незалежності.
У грудні 2013 року історики поновили облік і нарахували 2200 пам’ятникiв Леніну. Майже за рік їх кiлькiсть зменшилася удвічі. Нині їх налічується 1062, не включаючи Крим. Але щодня ця цифра змінюється.
Друга хвиля «ленінопаду» триває. Вона почалася з повалення Ілліча 8 грудня 2013 року. Із наставанням сутінків активісти Майдану зібралися на Бессарабській площі і повалили головного Леніна країни, пам’ятник рубали сокирами, били молотами, розбираючи шматочки на сувеніри, співали патріотичних пісень і розмахували синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами на п’єдесталі, де упродовж кількох десятків років простояв вождь.
Доки триватиме «ленінопад»?
Ця подія однозначно ввійде в підручники з новітньої історії України і ще не одне покоління, проходячи через Бессарабську площу, згадуватиме грудневий вечір та Євромайдан. Бо, як жартували між собою активісти, «вічно можна дивитися, як горить вогонь, тече вода, працює людина і падає Ленін». Повалений пам’ятник кілька днів лежав біля п’єдесталу, від нього цілодобово відбивали шматочки на згадку. Чиновники ж вмили руки у цій ситуації, не знаючи, що з облупленим Леніним робити. Культурологи у той час бігали з одного кабінету в інший і просили надати машину, аби пам’ятник відвезти у Музей історії Великої Вітчизняної війни.
На жаль, ніхто не відгукнувся на їхню ініціативу. Тоді хлопці, які бачили, що пам’ятник має мистецьку цінність, а не тільки увічнює пам’ять вождя, самі зібрали гроші і відвезли рештки у музей. Адже на прикладі пам’ятника можна було розказати багато цікавих фактів як з історії України, так і історії мистецтва. П’ятого грудня 1946 року учень Огюста Родена, скульптор Сергій Меркуров та архітектори Олександр Власов і Віктор Єлізаров встановили монумент на місці, на якому у часи Другої світової війни була розміщена шибениця, де німецькі військові проводили публічні страти заручників. До того пам’ятник Леніну побував на Всесвітній виставці 1939 року в Нью-Йорку, де разом iз пам’ятником Сталіну стояв у радянському павільйоні. Прозвучала пропозиція навіть залишити пам’ятник у США.
Звичайно, що не всі пам’ятники Леніну можуть похвалитися такою біографією. Більшість із них створені маловідомими скульпторами і встановлені з метою «щоби було». Тому, коли їх один за одним демонтують політичні та громадські діячі по містах і містечках України, патріоти лише з полегшенням зітхають. Але бувають випадки, коли падіння чергового пам’ятника викликає не хвилю радості, а розпач у культурологів, істориків і мистецтвознавців. Бо як би не хотілося українцям повалити всіх ленінів, тим самим розірвавши назавжди будь-які стосунки з Радянським Союзом, але історія від цього не перепишеться.
Ленін склав компанію страусам, які постійно кохаються
Тож діячі культури, серед яких доктор історичних наук Алла Кірідон, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України Людмила Лисенко та кандидат історичних наук, віце-президент УНК ІКОМОС, член Головної ради Української спілки охорони пам’яток історії та культури, генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Олена Сердюк, запропонували пам’ятники сталінської доби не просто демонтувати, а розмістити у спеціально відведеному місці.
Людмила Лисенко хотіла б, щоб Україна взяла приклад із Литви та організувала свій парк Грутас. Вона розповіла, що у 2001 році литовський бізнесмен, торговець грибами та ягодами Вілюмас Малінаускас купив 20 га землі на півдні Литви, неподалік міста Друскінінкай, і почав звозити туди пам’ятники сталінської доби. Так зародився приватний парк-музей Грутас, який розкриває негативний зміст радянської ідеології, її вплив на систему цінностей. До речі, пам’ятники Леніну, Сталіну, литовським комуністам і партизанам з усієї Литви й досі звозять у парк.
Сьогодні парк Грутас — популярне місце серед туристів, молоді та старшого покоління. Там можна добре повеселитися і відпочити. Пам’ятники, які свого часу були зняті з п’єдесталів, сьогодні розміщені у лісі під кущами і виглядають досить миролюбно, ба, навіть смішно, втративши свою велич. Відвідувачі поміж прогулянками між скульптурами розважаються у луна-парку, годують тваринок у зоопарку, де є страуси, які постійно кохаються, а ще пригощаються тюлькою, чорним хлібом і горілкою у місцевій радянській їдальні.
Мистецтвознавець не всім задоволена у парку Грутас, але розуміє концепцію епохи сміху та веселощів. За словами Людмили Лисенко, завше треба перегнути палицю, аби показати абсурдність. Так сталося і в Литві, де все в одному варенику — розваги і пам’ятники Леніну та улюбленцю мільйонів людей Гагаріну. Пані Лисенко вважає, що слід берегти історичну пам’ять. «Борючись із пам’яттю, ми натикаємося на те, що наші діти будуть боротися з нашою пам’яттю», — наголошує Людмила Лисенко.
Скульптура вже давно не персона, це доба, яку не можна знищити
Культуролог вважає, що ми перестанемо бути ідолопоклонниками тоді, коли жартівливо сприйматимемо пам’ятники сталінської доби. Бо валити ленінів — це примітивно. Пані Лисенко каже, що в Києві вже є готовий парк Грутас і не треба закуповувати 20 га лісу. «Національний комплекс «Експоцентр України» (раніше Виставка досягнень народного господарства (ВДНГ) УРСР) — футляр, куди залишилося звезти пам’ятники, які мають мистецьку цінність. Біля них достатньо розмістити таблицю з інформацією, де народився, за що боровся, коли помер. І ніякої вульгарності» — рекомендує Людмила Лисенко.
Генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Олена Сердюк розповіла, що на початку 90-х пропонувала зробити музей просто неба, уже було визначено місце, куди мали б звозити Ленінів, але ні міськрада Києва, ні Міністерство культури тоді її не підтримало. «Я ще тоді наголошувала, що монументальна скульптура — як доба, вона є частиною міського простору. Це зараз не персона, а доба. Скульптури колгоспниці, робітникам, Леніну чи чекістам — це частина історії, яку не можна знищити і стерти. Я пропонувала їх розмістити у київському парку Перемоги на Лівому березі. Та суспільство тоді не було готове до такого парку», — згадує Олена Сердюк і погоджується з колегою, що тепер місце ленінам на ВДНГ.
Здається, лише у 2014-му українці дозріли до свого парку Грутас. На днях міністр культури Євген Нищук побував із візитом у Литві і на зустрічі з європейськими колегами висловив думку, що в Україні незабаром буде свій парк із пам’ятниками комуністичної доби.
Директор Інституту пам’яті Володимир В’ятрович також погодився із культурологами: «Створення Парку совєтского періоду, де як нагадування про тоталітарну культуру мали б бути зібрані монументи СРСР, — це те, що я пропонував одразу, як тільки став керівником Інституту, в квітні цього року. Ми розробляємо його концепцію і незабаром виставимо її на обговорення. Тим часом намагаємося ввести в цивілізоване русло стихійний «ленінопад», готуючи відповідні закондавчі ініціативи».
Тож Леніну бути, але не на п’єдесталі на головних площах, а на травичці у парку, де поруч пригощатимуть «водкою, сільодкою» і чорним хлібом.
