Війна і, як наслідок, економічні негаразди змусили багатьох українців покинути Батьківщину в пошуках кращої долі. Хтось виїхав назовсім. Хтось планує підзаробити та повернутися. Хтось лише збирається податися на заробітки.
Нещодавнє опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології демонструє, що готовність попрацювати за кордоном висловила майже третина українців. Від цього робиться сумно, але не варто опускати руки.
В українців, які зостаються на Батьківщині, нерідко трапляється негативне сприйняття тих, хто виїхав чи має такий намір. Мовляв, валіть і не повертайтесь.
Не варто засуджувати позицію ні одних, ні інших. Радше слід подумати над тим, що можна зробити, аби мінімізувати негативні наслідки від чергової хвилі міграції та максимізувати позитивні.
Сильні не ті, хто не має слабких сторін, а ті, котрі вміють перетворити свої недоліки в переваги.
Співпраця замість взаємопоборення
Українцям вкрай бракує вміння вболівати за успіхи інших. Замість бажання «щоб сусід жив гірше, ніж я», краще міркувати в категоріях «як ми із сусідом можемо допомогти одне одному, аби обом жилося краще?» Народові не вистачає емпатії, котра виходить за рамки жаління іншого. Бракує співпереживання чужої радості, котра мотивує так само ставати кращими, а не тягнути інших за собою на дно. Вітчизняні політики аси в останньому. Хіба варто брати із них приклад?
Не слід сприймати українців, що виїхали з Батьківщини в пошуках кращої долі, за зрадників. Ще під час Євромайдану сотні й тисячі вітчизняних мігрантів доводили, що їм небайдужа рідна земля та її люди. І з війною їхня підтримка лише посилилась. Мітинги, інформаційні кампанії в країнах свого проживання, щоб привернути увагу світу до того, що коїться в Україні, волонтерські проекти, допомога військовим і багато іншого.
Протест в Італії проти агресії Росії щодо України. Мілан, 9 червня 2015 року
Дуже важливо, аби українці за кордоном творили спільноту в своїх локальних осередках. Гуртувалися довкола спільних лідерів, адже вони нова діаспора. А це також інструменти дипломатії та лобізму вітчизняних інтересів за кордоном. Приклад Канади в цьому випадку чи не найяскравіший. Як і те, скільки діаспора зробила свого часу й продовжує робити досі, не зважаючи на те, що частина з її представників уже навіть не володіє українською.
Слід цінувати людей за їхні якості
Не менш важливо не обривати зв’язків із вітчизняними іммігрантами тим, хто залишається в Україні. Підтримувати із ними зв’язки та наводити мости. Нагадувати, що ці люди потрібні тут. Нагадувати про їхнє коріння та ідентичність. Творити спільні міжнародні проекти. Вболівати за них, аби досягали більшого. Могли позитивно впливати на імідж країни за кордоном.
Один із парадоксів української дійсності полягає в тому, що у вітчизняному інформаційному просторі часто не знаходиться місця для людини, поки на неї не звернуть увагу десь за кордоном. Можна десятки років робити те саме вдома, але це буде нікому нецікавим. Медіа виправдовуватимуться неформатом, рейтингами й іншими відмазками. Колеги заздритимуть чи випихатимуть із професії і так далі. Тому не дивно, що під впливом подібного тиску люди покидають країну, добиваються успіху на чужині, й лиш після цього стають цікавими на Батьківщині. Тож слід цінувати людей за їхні якості, а не чекати, поки вони стануть відомими.
Як і не слід забувати боротися із несправедливістю в самій Україні. Не для тих, хто виїхав. Не для тих, хто збирається повернутися. Для себе та своїх рідних й близьких. Іншої України в нас нема.
Автор: Назарій ЗАНОЗ
