Проблема «мовного роздвоєння» в Україні стала об’єктом багатьох дискусій як у наукових колах, так і в суспільстві загалом.
Існує ряд міфів про маргінальне значення мови, які часто копіюються у медійному середовищі.
Ці думки висловив під час лекції в Харкові відомий мовознавець Юрій Шевчук, автор монографії «Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?».Зокрема, дослідник виголосив п’ять постулатів мовної ідеології, які активно тиражуються в сучасному медійному просторі.
-
Міф № 1 – Мова не має значення.
Вибір мови – акт аполітичний та позбавлений будь-яких моральних наслідків.Це фікція, аби ми опустили зброю. Якщо мова не має значення, тоді чому мова є основним засобом визначення для Путіна так званих «соотечественников» поза межами території Росії, яких він має захищати?
-
Міф № 2 – Мова не є європейською цінністю.
Цю думку озвучив один львівський історик. Якщо мова не є цінністю для членів ЄС, тоді чому всі 24 мови кожного члену Союзу є офіційними мовами Європейського Союзу замість того, щоби для зручності оголосити офіційною англійську?
-
Міф № 3 – Мова не визначає українців як культуру та ідентичність.
У середині 1990-х академік Петро Толочко опублікував есе, в якому докладно розгортає свою тезу про те, яка українська мова і культура буде бідною без російської. Погляд на те, що їй чогось бракує, є расистським за своєю суттю. Будь-який антрополог, соціолог, лінгвіст скаже вам, що не буває неповноцінних мов. Кожна мова може передати найтонші нюанси смислів – за умови, якщо їй дадуть це зробити. У 1920-х роках українська наукова термінологія просто вибухнула різними виданнями словників, тому що українцям надали можливість.Якщо в українській мові слова «лікарня» асоціюється із позбавленням від хвороби, а в російській «больница» – зі словом «болеть», то я не стану на цьому будувати цілу теорію про те, що російська мова є неповноцінною. В кожній мові можна знайти проблематичні речі, але завжди треба зупинитися, бо це колонізаторський спосіб мислення, який передбачає здійснення цивілізаційної місії по відношенню до менш вартісного об’єкта.
-
Міф № 4 – Можна бути українцем та не розмовляти українською мовою.
Чи можна бути французом і не говорити французькою? Чи можу сказати, що я – китайський патріот, якщо говорю, приміром, українською? Чи ви повірите в це? З одного боку, я не заперечую, що люди, які не володіють українською, борються за незалежність. Водночас їхнє існування є основною причиною зазіхання Путіна на Україну. Якби їх не було, він би не казав, що має тут когось захистити. Це дуже амбівалентна складна ситуація. Але для мене існування російськомовних патріотів є переходовою фазою. Це колоніальний спадок. Феномен, який перебуває у процесі розвитку.
-
Міф №5 – Російська мовна гегемонія в усіх сферах суспільного життя представляється як нейтральний факт.
Це суперечить світовій демократичній практиці. Наприклад, Америка. Це теж імперія, яка знищила мільйони індіанців, корінного населення Сполучених Штатів. Але, на відміну від росіян, американці давно почали усвідомлювати свою історичну вину і застосовують різні форми компенсації, відомих як «зворотна дискримінація» – коли людина при вступі в університет чи працевлаштуванні отримує преференції через те, що її предків історично так бруталізували.
У нас навпаки: кожен крок щодо вирівнювання ситуації нерівності української мови одразу кваліфікується як русофобія.
Українське суспільство не вміє протистояти ідеологічній війні. Воно не створює власні посилання, а тільки реагує на брехню.
Соціальна психологія має теорію іронічного процесу, за якою що агресивніше ви певну ідею заперечуєте, то насправді ви її більше підтримуєте. Що більше кажете «ми не бендерівці/русофоби», то більше цю ідею підтверджуєте.
