Часом її порівнювали з мексиканською майстринею фолк-арту Фрідою Кало. Насправді вона була самою собою – художницею, чий великий талант живився з глибин української неповторності.
Аллу Горську та її свекра Івана Зарецького вбили гебісти 28 листопада 1970 року. Її життя і громадянський подвиг стали легендою. Її творчість повертається до своїх вдячних шанувальників.
…Олександр Горський, батько Алли, від 1922 р. був актором ялтинського українського театрального колектичу, а з 1931 р. – директором Ялтинської кіностудії. Тут, у місті між горами й морем, Алла побачила світ. За якийся час батько очолив Ленінградську кіностудію.
Мати, Олена, у Ленінграді стала художницею костюмів, до того працювала вихователькою у дитсадку.
На початку Другої світової 11-річна Алла з мамою та старшим братом лишалися в Ленінграді. Пережили дві блокадні зими. Брат вступив до ополчення і 1943 р. загинув у бою. Того ж року Алла з мамою були евакуйовані до Алма-Ати, де батько працював на кіностудії. 1943 р. Олександр Горський став директором Київської кіностудії, й родина переїхала до України.
1948 р. Алла закінчила із золотою медаллю художню школу ім.Т.Шевченка і вступила на живописний факультет Київського художнього інституту. Влітку 1952 р. вийшла заміж за студента інституту, майбутнього відомого художника Віктора Зарецького – «українського Модільяні», як його називали.
1959 р. Аллу прийняли до Спілки художників – за цикл робіт на шахтарську тематику. У майстерні Зарецьких на вулиці Філатова часто збиралися «вільнодумні» митці.
І.Світличний, А.Горська, Б.Нечерда. Середина 60-х років.
1961 р. Алла Горська, Василь Симоненко, Лесь Танюк організували Клуб творчої молоді «Сучасник», який став правдивим осердям національного культурного життя. Алла, яка виросла в російськомовній родині та вчилась у російській школі – заговорила винятково українською. Навчатися мови стала у Надії Світличної, від самісіньких початків – з абетки.
Активно працює в КТМ, разом з однодумцями організовує культурно-мистецькі вечори під егідою Клубу, Шевченківські свята. 22 травня 1963 р., на день перепоховання Тараса Шевченка, організувала покладання квітів до пам’ятника Кобзареві у Києві, й відтоді цей захід став для української патріотичної інтелігенції традиційним. Влада «затаврувала» його як прояв буржуазного націоналізму й пильно прискалила око за учасниками.
1962-63 рр. В.Симоненко, Л.Танюк та А.Горська виявили місця поховання тисяч людей, розстріляних НКВС (Биківня, Лук’янівське та Васильківське кладовища). Заявивли про це до Київської міської ради.
Пізніше Лесь Танюк, чий дід М.Кенігсфест також знайшов свій останній спочинок у Биківні, згадував: «…Я написав так званий Меморандум №2 від імені Клубу творчої молоді до Київміськради. Йшлося про те, що громадська комісія встановила наявність захоронень радянських людей, жертв сталінських репресій під Биківнею, просимо це дослідити й упорядкувати могили… Звичайно, нам ніхто не відповів. Але закінчилося тим, що Симоненка страшенно після того побили міліціонери, я гадаю, його смерть прискорило й це. Аллу Горську спіткав жахливий кінець – проламали голову. А на мене був зроблений напад в Одесі….»
1964 р. Алла Горська – у співавторстві з Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко – створила, на замовлення ректорату університету ім. Т.Шевченка, до 150-річчя Кобзаря вітраж «Шевченко. Мати» у Червоному корпусі вишу.
За дорученням компартійного начальства була негайно скликана «кваліфікована комісія», яка характеризувала роботу як «ідейно ворожу, глибоко чужу приницпам соціалістичного реалізму». Вітраж був зруйнований. Аллу Горську і Людмилу Семикіну виключили зі Спілки художників. За рік, щоправда, поновили, але сумний жарт Алли про «монументалістику в підпіллі» й далі ходив Києвом.
1965 р. накотилася чергова хвиля переслідувань української інтелігенції. Було заарештовано багато друзів Горської. 16 грудня 1965-го вона написала заяву прокуророві УРСР із засудженням арештів. Поринула у правозахисний рух.
Почалися виклики на допити до КДБ – «поки що як свідка», «профілактичні бесіди» з погрозами. Алла не зламалася. Всіляко підтримувала сім’ї політв’язнів, збирала кошти на їхню підтримку, листувалася з тими, хто перебував у тюрмі. Дисиденти, які поверталися з таборів, одразу йшли за допомогою до Горської.
У 1965—1968 рр. Алла Горська бере активну участь у протестах проти розправ із українськими правозахисниками – Вячеславом Чорноволом, Святославом Караванським, братами Горинями, Опанасом Заливахою, Валентином Морозом.
У квітні 1968 р. підписалася під «Листом 139-ти», документом, у якому відомі діячі науки і культури вимагали від керівництва СРСР припинити незаконні арешти та закриті суди над дисидентами.
Натомість почалися гоніння на «підписантів». Аллу Горську виключили зі Спілки художників удруге. Гебісти поширювали чутки про «терористичну бандерівську організацію», яку нібито фінансує Захід, і Горську називали однією з очільників «підпілля».
Стеження практично не припинялося, нерідко – цілком демонстративно, для залякування. Якісь незнайомці телефонували та перестрівали на вулиці з погрозами.
17 листопада 1970 р. в Івано-Франківську Алла Горська мала давати покази в суді у справі Валентина Мороза. Свідчити вона — разом з В.Чорноволом, І.Дзюбою та Б.Антоненком-Давидовичем — відмовилася. Затим написала листа до Верховного суду УРСР, у якому висловила протест проти незаконності й невиправданої жорстокості вироку В.Морозові – 14 років позбавлення волі.
28 листопада 1970 р. Аллу Горську було вбито в помешканні її свекра у Василькові на Київщині.
Похорон Горської 7 грудня 1970 на Берковецькому цвинтарі у Києві перетворився на мітинг протесту проти комуністичної влади. Україною ширилися розмови про те, що художницю вбив КДБ за дорученням компартійного керівництва. Наростав рух опору.
В січні 1972 р., внаслідок масових арештів його учасників, більшість представників української патріотичної еліти опинилася за ґратами…
Лише у 2008—2009 рр. галузевий державний архів СБУ розсекретив так званий Фонд 16, який містив документи, що мають стосунок до справи про вбивство А.О.Горської (чимала частина матеріалів була знищена в 1990 р.). Документи опрацював і 2010 р. опублікував син Алли Горської, мовознавець, культуролог і дослідник творчості батьків Олексій (Олесь) Зарецький. Матеріали неспростовно доводять, що вбивство правозахисниці було спланованим і організованим тодішньою владою.
Впродовж десятиліть не лише творчість Алли Горської, а й саме її ім’я перебували під забороною. Тож її звитяжна боротьба і трагічна загибель були більше відомі суспільству, аніж творчий доробок, який складається з численних живописних, графічних, монументальних робіт. Непересічний талант художниці увібрав найкращі риси народного мистецтва, українського авангарду 1920-х років, ґрунтувався на глибокому знанні світових мистецьких напрямів.
Вітраж “Шевченко. Мати
“Найвідоміші роботи – уже згадуваний вітраж «Шевченко. Мати», фото якого збереглося у польських виданнях; «Портрет В.Симоненка», «Автопортрет з сином», «Біля річки»; ескізи до вистав за творами М.Куліша, М.Стельмаха (режисура Л.Танюка) — до речі, вистави були також заборонені; ціла низка монументальних творів, серед яких і дивовижне панно «Вітер» (1967р. автори А.Горська, В.Зарецький, Б.Плаксій) на фасаді ресторану «Вітряк», що на вулиці Академіка Глушкова у Києві.
До речі, цей шедевр лише дивом не був знищений: тривалий час панно було просто закрите дошками, а цього року його загіпсували й установили по верху нову ресторанну вивіску. Завдяки мистецтвознавцеві Є.Смоляр та іншим представникам київської інтелігенції панно було врятоване, й нині його можна побачити.
Роботи Алли Горської зберігаються у Національному художньому музеї та Музеї шістдесятництва (Київ), музеях Львова, Берліна, Колекції нонконформізму в СРСР (Ратгерський університет).
