Безумовний позитив

Якщо спробувати якось оцінити важливість прожитого року для країни та її економіки, то виявиться, що зробити це не так і важко. Бо пустопорожня балаканина зай­мала більш ніж 90% усіх інформприводів, які протягом року звертали на себе увагу українського суспільства. Лише кілька відсотків повідомлень стосувалося законодавчих змін у певних сферах життя, ще менше — конкретних дій влади чи когось іншого. А кількість завершених проектів національного масштабу, які покращать життя багатьох українців, можна полічити на пальцях. Але такі проекти є, їх кілька, і вони характеризують прожитий рік і стадію розвитку країни.

Мабуть, головне досягнення, помітне неозброєним оком, — автомобільні дороги. За даними Мінінфраструктури, цього року в Україні було побудовано та відремонтовано 3,8 тис. км автошляхів (див. «Через ями до вершин»). Це рекордний показник за період незалежності, що свідчить про якісний злам у роботі галузі. Можна по-різному ставитися до нинішньої влади, її є за що критикувати, але ніяк не скажеш, що вона порожня, хоча б тому, що досягла рекордних результатів у галузі, яка в усіх без винятку попередників була чорною корупційною дірою для відмивання бюджетних грошей. Це досягнення національного масштабу. Воно має чимало складових. Це Дорожній фонд, що запрацював від початку цього року, нові підходи до управління галуззю, забезпечення якості, взаємодії між замовниками та виконавцями, поява на ринку іноземних будівельних компаній, а також п’ять років невпинного шліфування процесів та багато іншого. 2018-го бюджетні видатки на галузь становили 39,9 млрд грн, із яких 11,5 млрд грн було спрямовано на дороги місцевого значення. У 2019-му обсяг фінансування зросте до 48,1 млрд грн (відповідно 14,7 млрд грн). Тож на автодорожню галузь чекають нові звершення. Їх помічатиме й ними користуватиметься дедалі більше українців.

Зміни є не лише в будівництві доріг, а й загалом у транспорті. У 2018 році Україна запустила кілька мас­штабних проектів, на які варто звернути увагу. 24 травня здано в експлуатацію найбільший інфраструктурний довгобуд останнього десятиріччя — Бескидський тунель на межі Львівської та Закарпатської областей. Його експлуатація значно збільшить обсяги залізничного транспортування цим напрямком із України до Європи. 30 листопада почав працювати Kyiv Boryspil Express, що сполучає залізничний вокзал Києва та аеропорт «Бориспіль». Потреба в такому транспорті є давно, про нього говорили ще до Євро-2012, але до діла не доходило. А сьогодні він уже працює. Щоправда, після запуску експрес кілька разів ламався й створював певні проблеми мандрівникам, які ним користувалися, але такі вже українські реалії: ми ще не навчилися масово запускати нові проекти без найменшого натяку на технічні недоліки. Сподіваємося, з часом спроможемося й на це.

Авіаційна галузь теж динамічно змінюється. Мабуть, подія року — початок польотів в Україну найбільшої європейської лоукост-авіакомпанії Ryanair. Ваги цьому факту додає те, чи мала остання величезні проблеми з аеропортом «Бориспіль», штучно створені його керівництвом, щоб захистити монопольне станови­ще Міжнародних авіаліній України, які належать Коломойському. Хепі-енд історії з Ryanair доводить, що в нашій країні чиновник уже не може одноосібно заблокувати процес, вигідний мільйонам громадян. Бо у 2017 році після виходу Ryanair із переговорів з аеропортом та відмови компанії заходити в Україну спалахнув величезний скандал. У результаті в процес втрутився Гройсман, переговори відновили, а тепер ми можемо перевірити на собі результат їх успішного завершення.

Проте зміни не вичерпуються появою Ryanair. Її конкурент WizzAir уже давно літає в Україну й у 2018‑му відкрив добрий десяток нових напрямків і рейсів. 21 травня відбувся перший політ нових українських бюджетних авіаліній SkyUp. Також на вітчизняному ринку з’явилося ще кілька нових авіакомпаній. Тепер іде мова про відповідний розвиток інфраструктури. Наприклад, у 2019-му почнеться будівництво аеропорту «Придніпров’я» у Дніпропетровській області. На це в бюджеті закладено 200 млн грн. Це буде перший аеропорт у незалежній Україні, побудований із нуля. Тут плани Мінінфраструктури справді наполеонівські. Однак до їх реалізації ще треба дожити.

Газовий прорив

Безумовно, позитивною новиною стала перемога Нафтогазу в Стокгольмському арбітражі. Річ навіть не в тому, що в підсумку Газпром має сплатити українській стороні $2,6 млрд. Ці гроші швидко витратять і забудуть. Те, що залишиться, значно цінніше. По-перше, судовий процес довів, що в міжнародних судах можна знайти справедливість незалежно від того, наскільки сильний і впливовий суперник. Якщо дивитися ширше, то це означає, що світовий порядок, установлений після Другої світової, не зруйновано, що система міжнародного права і далі існує, попри всі перипетії останніх років, які ставлять все те під сумнів. Для України це важливо не тільки в політичному й геополітичному контекстах, а й в економічному. Бо після згаданого судового позову юридичні особи з України почали вигравати проти Росії справи щодо активів, втрачених у Криму. Можна не сумніватися, що ця сага матиме продовження: якщо міжнародні суди ефективно встановлюють справедливість у таких позовах, то з часом навіть лінивий намагатиметься зібрати докази того, що внаслідок дій РФ він щось втратив і заслуговує на компенсацію. Власне, історія триває, бо активи Газпрому вже заблоковані в Нідерландах та Великій Британії, як і акції компаній Nord Stream AG і Nord Stream 2 AG. Далі буде більше.

По-друге, не менш важливо, що серед українських чиновників і високопосадовців знайшлися такі, що готові до переможного кінця відстоювати національні інтереси, хоч би як складно, витратно й безперспективно це було. Фактично то професійний патріотизм найвищої проби не на словах, а на ділі. Можна по-різному ставитися до захмарних премій, виплачених Коболєву та іншим керівникам Нафтогазу, але своїми діями в суді вони не просто окупили ці премії для компанії та держави, а й створили прецедент принципового та патріотичного українського чиновника, здатного на державницькі вчинки. Як тут не порівняти їх із однією колишньою прем’єркою, яка укладала контракти, де-факто визнані кабальними у Стокгольмі, а потім хихикала з Путіним над президентом України. Якби в українців була нормальна пам’ять, вони одразу раз і назавжди хоронили б таких чиновників у політичному сенсі.

Не завдяки, а всупереч

Ще один вагомий рекорд зафіксовано в сільському господарстві. За даними Мінагрополітики, у 2018 році Україна зібрала 70,1 млн т зернових і зернобобових. Це найбільший урожай за всю історію України (див. «Продовольчий рекорд»). Він майже на 40% перевищує показник, з яким країна вступила в період незалежності. Завдяки такому результату можна сподіватися на ще один рекорд: у 2018-2019 маркетинговому році Україна, імовірно, досягне небачених раніше показників експорту продовольства. За оцінками НБУ, вже в році, що минає, помітне зростання обсягів вивозу збіжжя стало фактором підтримки курсу гривні. У першому півріччі наступного року цей фактор може дуже знадобитися з огляду на передвиборчу невизначеність, яка зазвичай відлякує інвесторів та створює тиск на платіжний баланс.
Варто зауважити, що цьогорічні досягнення аграріїв стали можливими не завдяки державі, а всупереч їй. Спеціальний режим ПДВ для сільгоспвиробників було скасовано ще торік. Держава нібито пообіцяла агробізнесу компенсувати втрати у формі дотацій. Але на практиці система дотацій працює погано, бо стосується не всіх підгалузей, а левова частка державної допомоги фактично дісталася олігарху Юрієві Косюку. Увінчує в’язку перешкод для розвитку сільського господарства мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, який знову продовжили (до кінця 2019 року). Проблема в тому, що 22 серпня почало діяти рішення Європейського суду з прав людини, яке визнає мораторій таким, що порушує права людини. Чи не доведеться державі платити високу ціну за порушення цього рішення? Інша складність у тому, що противники скасування мораторію обґрунтовують свою позицію необхідністю створити потужний фермерський клас і віддати землю фермерам. Але при цьому палець об палець не вдарили, щоб розвинути цю галузь, створити ефективну систему державної підтримки та адекватні умови для діяльності фермерів. Виграють від цього великі агрохолдинги. З одного боку, саме їхнім зусиллям та інвестиціям завдячує рекордний урожай. З другого — сільське господарство України рухається вперед маленькими кроками, а його розвиток не диверсифікований ні за підгалузями, ні за регіонами, а тому вразливий до ризиків і спадів.

Мудре рішення

18 грудня МВФ ухвалив рішення розпочати нову програму співпраці з Україною Stand By та виділити перший транш розміром $1,4 млрд. Знову-таки річ не в грошах, а в контексті. Щоб отримати їх, влада фактично стрибнула вище своєї голови, адже виконала три неймовірно незручні вимоги. У червні було створено Антикорупційний суд. Таким чином закінчено формування вертикалі антикорупційних органів — загрози для всіх чиновників старого зразка. З 1 листопада ціни на газ для населення підвищено на 23,5% — рішення, якому уряд протистояв до останнього. Нарешті, 23 листопада парламент ухвалив бюджет-2019, у якому вперше за час незалежності не закладене агресивне зростання соціальних виплат, приурочене до виборів. У всіх цих рішеннях влада діяла діаметрально протилежно до того, як поводилися всі попередники. Мотив один: брак фінансування, необхідного для того, щоб пройти період пікових виплат державного боргу у 2018–2020 роках. Досягнення полягає в тому, що у 2018-му цей мотив переважив усі страхи та міфи, які сидять у головах українських політиків. Українці ніколи не бачили нічого подібного.
У цьому є один принциповий момент. Ніхто з попередників нинішньої влади не був достатньо відповідальним, щоб реагувати на ризики для економіки. У схожих ситуаціях, яких не бракувало за 27 років незалежності, керманичі України ніколи не відмовлялися від соціального популізму, передвиборчого й не тільки, і від показового «піклування» про народ. Вони це аргументували приблизно так: «А може, пронесе» або «Україна достатньо багата, щоб уникнути кризи власними можливостями». Закінчувалося тим, що наставала криза, яка відкидала країну на кілька років назад. Українцям давали худеньку синицю, а потім закони економіки відбирали в них годованого журавля. Цього разу все інакше. Уряд пішов на три вкрай некомфортні рішення, щоб лише нівелювати ризики (а доки вони не реалізувалися, завжди є надія на позитивний розвиток подій). І вчинив мудро й далекоглядно. Коли Гройсман тільки став прем’єром, він пообіцяв усім показати, як треба керувати державою. Якщо вони з Порошенком це показали, то виконання зазначених вимог МВФ — основні досягнення в умовному переліку «нова якість держуправління». Інша річ, що для цього українській владі знадобилося понад півтора року з часу надходження попереднього траншу. І може статися так, що у 2019-му забракне грошей, отриманих наприкінці 2018-го, а влада просто не встигне виконати необхідні умови, щоб отримати нові. У цьому полягатиме драма наступного року. Але то буде згодом, а зараз ми просто віддаємо належне зсуву свідомості, що стався в головах керманичів України.

4G, автокефалія та «євробляхи»

У 2018-му в Україні сталося ще кілька цікавих подій. Вони вкрай важливі для країни загалом, хоча в економічному контексті їхнє значення не таке велике. 6 березня відбувся аукціон із продажу частот для мобільного зв’язку четвертого покоління. А вже влітку українці могли перевірити його якість у найбільших містах країни. Після аукціону з продажу частот для 3G минуло три роки. І тепер, на відстані часу, трохи дивним бачиться той факт, що країні знадобилося дуже багато часу й дві революції, щоб таки провести той аукціон, причому без корупційної складової.
Ще одна епохальна подія національного масштабу — створення помісної автокефальної Православної церкви України. Уже багато сказано про вагу цієї події в контексті державотворення. Можна додати, що й для економіки вона також важлива. Усім відомо, що в церквах УПЦ (МП) є свої прайси на послуги, починаючи від кількох гривень за те, щоб поставити свічку, і закінчуючи кількома сотнями за хрестини та інші важливі обряди. Враховуючи те, що ця організація налічує близько 12 тис. парафій, за приблизними підрахунками, її дохід на рік вимірюється мільярдами гривень, а то й доларів. Зрозуміло, що левова частка тих коштів виводиться до країни-агресора. Тобто крім того, що ці гроші регулярно залишають Україну (у цьому є схожість із виведенням капіталу в офшори олігархами), то ще й спрямовуються на фінансування однієї з головних структур ворожої нам держави. Проблема подвійна. І втрата для Кремля також подвійна, тому він так учепився зубами за УПЦ (МП). Якщо парафії цієї церкви переходитимуть до ПЦУ, то проблема поступово пом’якшуватиметься, відтак економіка України виграє. Наскільки вагомим буде цей виграш, покаже час.

Що ж до ухвалення закону, який зменшує вартість розмитнення «євроблях», то він не дасть значного економічного ефекту. Це показують перші результати розмитнення таких автомобілів. Українці мають повне право їздити на машинах з іноземними номерами в режимі транзиту чи за довіреністю відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою. Мотивів розмитнювати «євробляхи» закон не створює, бо зниження ставок мит, акцизів і податків — це не мотив. Але зазначене нововведення важливе тим, що держава нарешті навчилася слухати своїх громадян. Бо чому українці протягом усього періоду незалежності не відчували цю державу своєю? Відповідь проста: вони жили своїм життям, а вона — своїм, не рахуючись із потребами громадян, на гроші яких утримується. Тепер з’являється діалог. Так, для цього знову-таки було необхідно пережити дві революції, а потім ще кілька масових протестів «євробляхерів», зокрема з блокуванням важливих транспортних артерій країни. Але результат є. Не можна сказати, що держава чує й розуміє, поки що лише слухає. Адже головні претензії «євробляхерів», як і більшості українців, полягають у тому, що вона нічого не робить для того, щоб ми мали достатній рівень добробуту для безпроблемного розмитнення автомобілів, тоді як якість витрачання грошей платників податків залишає бажати кращого. На практиці, щоб розмитнити автомобіль, треба пройти через багато кабінетів і «нагодувати» не одного митника. Можливо, це не так добре видно з високих київських кабінетів, але ось проти цього протестують «євробляхери». Якби держава відповіла на ті претензії, то, мабуть, мільйони українців відчули б її своєю й почали добровільно платити все, що потрібно відповідно до закону. Але наразі цього немає, тому й ефект від урегулювання питання «євроблях» невеликий.

Силовий і судовий бич

Хоч у 2018 році сталося чимало подій, цікавих із погляду економіки, але є й інший бік медалі. Передусім ідеться про одвічний бич української економіки — силові структури та суди. Тут не просто не було зрушень. Рік, що минає, подарував нам кілька резонансних скандалів.
Передусім слід згадати про обшуки в «Новій пош­ті», які відбулися 16 березня. Це здійняло хвилю суспільного незадоволення, адже компанія свідомо намагається не мати жодних зайвих контактів із державою, не претендує на жодні замовлення чи допомогу від неї, а просто займається бізнесом у цивілізованому значенні слова. І тут до неї приходять із Генеральної прокуратури. Не зарадили ні закон «Маски-шоу стоп», ні публічність компанії, ні будь-що інше. І при цьому чиновники ГПУ без жодних докорів сумління заявляють, що під час проведення обшуків згаданого закону не порушили. Скільки ще це триватиме?! Чому жоден президент чи прем’єр України не може навести порядок у силових структурах? І чому український бізнес повинен ділитися із цими дармоїдами, що сидять у силових структурах і вміють лише наганяти страх?

Річ не тільки в «Новій пошті». У 2018 році обшуки проводили й у низці ІТ-компаній: 22 лютого — у київській компанії Cogniance, 16 березня — у вінницьких Pillar, iPan, Vinconet, 14 листопада — у Вінниці в Letyshops. А про скільки ще обшуків ми не знаємо, бо вони не стали публічними? Водночас наприкінці лютого було оприлюднено рейтинг найкращих у світі аутсорсингових ІТ-компаній Global Outsourcing, до якого увійшло 18 фірм із України (у 2017-му їх було 13). Тобто майже кожна п’ята така компанія працює в нашій країні, але знову-таки досягає визнання не завдяки державі, а всупереч їй.

Ситуація з українськими судами не менш трагікомічна. У тому, що в них дуже важко віднайти справедливість, сумнівається мало хто з українців. Але це півбіди, бо ми до того звикли. А от коли суди починають ухвалювати фантастичні рішення, як-от із поновленням Насірова на посаді голови Державної фіскальної служби, то вже не вписується в жодні рамки. А таких рішень протягом року не бракувало.

Ці два бичі затьмарюють решту негативних подій року, що минає. Бо і велика приватизація, яка так і не розпочалася, хоча було проведено неабияку підготовку, і рейдерство, яке не вщухає, і багато інших негативних явищ більшою чи меншою мірою пов’язані з цими двома. Насправді проблема концептуальна. Йдеться про те, що будь-який економічний розвиток в Україні зумовить втрату соціальних і матеріальних позицій силовиками та суддями. Тому вони роблять усе можливе, щоб не допустити його, не гребуючи ставити екзистенційні завдання для бізнесу. Якщо цієї проблеми не вирішити, Україна завжди залишатиметься недорозвиненою країною.