uamodna.com«Наша трагедія на Україні полягає саме в тому, щоб за допомогою робітничого класу, російського за національністю або русифікованого, що зневажливо ставиться часом навіть до найменшого натяку на українську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його завоювати собі селянство і сільський пролетаріат, за національним складом український, який у зв’язку із складними історичними умовами упереджено й недовірливо ставиться до всього російського, «московського».
Це цитата з програмного тексту М.Скрипника «Донбас і Україна. (З історії революційної боротьби на Україні 1917—1918 р.р.)»
М.Скрипник – народний комісар освіти радянської України — поставив за мету: дерусифікувати 1,3 млн. (на той час) етнічних українців; навчити української мови 2,6 млн. (знову ж – на той час, нині їх набагато більше) етнічних росіян на теренах України.
Він хотів будувати більшовицьку і водночас – українську Україну. Одне автоматично виключало друге. Будь-яка подібна спроба каралася жорстоко і невідворотньо. Розправа над «паршивими вівцями» (вислів В.Леніна) могла бути відтермінована через тимчасову користь від окремої «вівці», але наставала неодмінно. В очікуванні розправи над собою, в жаху від розправи над своїм народом, Микола Скрипник добровільно залишив цей світ…
Микола Олексійович Скрипник народився 25 січня 1872р. у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині місто Ясинувата Донецької області) в родині залізничника.
Навчався у двокласній сільській школі, а також в Ізюмській реальній школі, звідки був виключений за пропагування революційних ідей серед селянства. У 1900р. склав іспит за реальну школу екстерном і вступив до до Технологічного Інституту в Петербурзі. На той час був добре обізнаний із українською іисторією, творами українських письменників, зокрема – Т.Шевченка, П.Куліша, тож цілком природньо опинився в українській громаді. Однак невдовзі приєднався до російських соціал-демократів, зокрема – ленінського крила цієї течії.
1901 р. був уперше заарештований,навчання припинив і пішов у «професійні революціонери». Активно займався підпільною більшовицькою роботою до 1917 -го. Був 17 разів заарештований, мав смертний вирок, 7 разів відбував заслання, 6 разів утікав. У 1917р. Микола Скрипник став членом Петроградського військово-революційного комітету. У грудні 1917р. на більшовицькому з’їзді рад у Харкові, де була проголошена маріонеткова Українська радянська республіка, Скрипник заочно обраний до складу першого радянського уряду в Україні (Народного Секретаріату), де обіймав посади секретаря з питань торгівлі й промисловості; праці; у закордонних справах.
В березні 1918р., за дорученням Леніна, Микола Скрипник очолив Народний Секретаріат, який, щоправда, під тиском німецьких військ спочатку передислокувався до Катеринослава, потім — до Таганрога, а затим і зовсім перестав існувати. (У Таганрогу, до речі, й була формально створена КП(б)У).
У квітні 1918р. М.Скрипник обраний головою бюро з утворення КПР(б)У, однак після з’їзду в липні того ж року був усунутий і залишився у Москві. Трохи попрацював у ВЧК – завідував відділом боротьби з конрреволюцією. У 1919 -20 р.р. керував придушенням повстання Данила Терпила, відомого як отаман Зелений. (принагідно варто згадати, що отаман Зелений, зайнявши 15 липня 1919р. зі своїм 30-тисячним військом Переяслав, урочисто, на велелюдному зібранні, скасував Переяславську угоду 1654р. про «возз’єднання» з Московією).
У квітні 1920р. М.Скрипник повернувся до України. У 1921- 22р.р. — народний комісар внутрішніх справ, 1922- 27 – нарком юстиції й генеральний прокурор, у 1927-33р.р. – нарком освіти. В останні місяці життя був головою Держплану і заступником голови Раднаркому УСРР.
Значну роль відіграв у побудові більшовицької партії. Входив до складу Політбюро КП(б)У, брав участь у створенні Комінтерну, де очолював українську делегацію. Крім того, був головою Українського товариства істориків-марксистів, директором Українського інституту марсксизму-ленінізму, дійсним членом Української академії наук.
Марксист-ленінець Микола Скрипник вірив у світову пролетарську революцію як спосіб справедливого вирішення всіх політичних, економічних, соціальних і національних питань. Аж поки, повернувшися в Україну, не стикнувся з відверто ворожим ставленням чужинського керівництва КП(б)У до українців, із тлумаченням усього українського як «проявів контрреволюції».
Тож коли виникла запекла дискусія про «боротьбу двох культур», узяв у ній активну участь на боці українства. (Дискусія почалася зі статті другого секретаря ЦК КП(б)У Д.Лебедя «Деякі питання партійного з’їзду» — газета «Комуніст», 17.03.1923р. «Ми знаємо теоретично, що неминуча боротьба двох культур, — писав Д.Лебідь. – У нас на Україні, в силу історичних обставин, культура міста – це російська культура, а культура села – українська. Жоден комуніст і справжній марксист не може сказати, що «я стою на точці зору перемоги культури української», якщо тільки ця культура буде стримувати наш поступальний розвиток». Існування української культури Д.Лебідь тлумачив як тимчасову поступку «відсталому селу», за якою неминуче має відбутися остаточна перемога російської культури.)
Микола Скрипник рішуче виступив проти більшовицького нігілізму в національному питанні. Після усунення з України керманичів КП(б)У М.Лебедя та Е.Квірінга – головних антиукраїнців – М.Скрипник став ініціатором українізації. Під його керівництвом як наркома освіти була завершена українізація преси, початкової й середньої шкільної освіти, практично українізоване викладання у вишах. Саме Скрипник скликав у 1927р. всеукраїнську правописну конференцію за участі українських та зарубіжних учених-мовознавців,яка опрацювала новий, «Скрипниківський», правопис (Харківський правопис, правопис Голоскевича). 6 вересня 1928р. Микола Скрипник як народний комісар освіти затвердив новий правописЮ котрий вважається еталонним, оскільки звільнив українську мову від русифікаційних впливів. У березні 1929 р. «скрипниківку» ухвалила Українська академія наук, а у травні — Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.
Микола Скрипник був далеко не однозначною, сказати б, суперечливою постаттю. З одного боку – більшовик-ленінець, непримиренний до «ворогів радянської влади», в тому числі – до українських націоналістів, що сприяло знищенню багатьох українських інтелігентів, а згодом – національної опозиції в КП(б)У. З іншого боку – українець, який розумів небезпеку російського великодержавного шовінізму для української нації, постійно наголошував на окремішності української культури, її незалежності від російської.
М.Скрипник гуртував національно свідомих фахівців, зокрема із Галичини. Домагався приєднання до УСРР етнічих українських земель – Курської, Воронезької. Організував у Росії 500 українських шкіл, 2 вищі навчальні заклади, надавав допомогу в розвиткові територій, заселених українцями, на Далекому Сході та в Середній Азії. У 1918р. категорично виступив проти створення так званої «Донецько-Криворізької республіки» (котра замислювалася ук Москві в якості плацдарму для подальої окупації України більшовиками).
Наприкінці жовтня 1932р. Микола Скрипник був призначений відповідальним за хлібозаготівлі у Дніпропетровській області.
Переконаний більшовик Скрипник на власні очі побачив, що українських селян прирікають на голодну смерть. Брати участь у геноциді власного народу було понад його сили. Організатор Голодомору в Україні П.Постишев, якого Сталін скерував до України у зв’язку зі «зривом індустріалізації й колективізації», доповідав Кремлю про «контрреволюційну діяльність» українських націоналістів, яких буцімто згуртував навколо себе Микола Скрипник і які під його «прикриттям» чинили свої «контрреволюційні справи». Скрипника почали люто цькувати. Звільнили з посади Наркома освіти. Все йшло до неминучого арешту і знищення.
7 липня 1933 р. Микола Олексійович Скрипник наклав на себе руки.
Це був жест відчаю в страху перед тортурами і стратою, на які більшовицькі кати були великими майстрами? Крапка у довгому шерегу розмислів, сумнівів і розчарувань мислячої, інтелігентної людини? Відчуття причетності до нищення рідного народу репресіями й Голодомором, а отже, — провини і каяття? Про це ми вже не дізнаємося…
8 липня під час похорону М.Скрипника називали засновником КП(б)У і «жертвою класового ворога». 12 липня керманичі вже роз’яснювали партактиву «антиленінські полмилки» Скрипника: ухил в національне питання, сконцентрованість на боротьбі з великодержавним шовінізмом, «примусова українізація» освіти, відокремлення української радянської культури від великої культури російського робітничого класу, нарешті, применшення ролі Леніна, а особливо — Сталіна в національному питанні, вкрай хибна теорія «націонал-більшовизму»…
Як і безстрашна діяльність Миколи Скрипника у захисті та зміцненні українства, так і засудження цієї діяльності більшовиками відіграли свою роль: Скрипник залишився в пам’яті багатьох людей як людина, котра відстоювала суверенітет України, збереження національної самосвідомості, українських освіти та культури. Ім’я Миколи Скрипника підносили борці за волю України в різні періоди національно-визвольних змагань. Не дивно, що, реабілітований наприкінці 50-х років минулого століття, Скрипник тривалий час залишався «забороненим», а його літературна спадщина – замовчуваною.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
