Році так у 1970-му повезли нас, школярів, під час літніх канікул до Севастополя. Море, сонце на півнеба – відпочинок, словом. Але хіба можна було радянській дитині просто відпочивати? В жодному разі! Вона повинна була водночас комуністично виховуватися. Прикладами для виховання були переважно російські вояки або піонери-герої (теж здебільшого російські).
Серед пам’яток, обов’язкових для ознайомлення, був ы музей-панорама «Оборона Севастополя 1854—1855 років». Грандіозне, як нам видалося, полотно Ф.Рубо відтворювало епізоди першої оборони Севастополя під час Кримської війни середини ХІХ століття між Великою Британією й Францією з одного боку та Росією – з іншого. З вулиці панораму прикрашали погруддя адмірала П.Нахімова, військового хірурга М.Пирогова, першої милосердної сестри «з простолюду» Д.Михайлової (Даші Севастопольської) та «матроса Пєтра Кошкі». Згодом екскурсовод розповів про відважного «русского матроса Кошку родом из малоросійского сєла» (так і сказав), який ходив у розвідку, безстрашно воював і був нагороджений двома «Георгіями».
Герой Кримської війни «матрос Кошка» насправді був українцем Петром Кішкою. І його історія життя справді цікава та оповита легендами.
Петро Маркович Кішка народився 1 лютого 1828р. в селі Ометинцях Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Немирівський район Вінницької області), в родині селян-кріпаків.
У травні 1849р. князь Казимир Яловицький – власник земель, сіл і, відповідно, кріпацьких душ — зачув, що нібито Кішка брав участь у селянському повстанні на Поділлі, та й наказав забрити хлопця у рекрути. 1 вересня того самого року Петро опинився у Севастополі, де його зарахували матросом до 30-го флотського екіпажу. 1854р., коли почалася облога Севастополя, Кішку призначили на 15-у батарею капітан-лейтенанта Авива Перекомського, що розташовувалася в кінці Південної бухти.
Слід сказати, що на службі Петро був загальним улюбленцем. Відмінний оповідач, вдатний жартівник, до того ж — відчайдушно хоробрий та надзвичайно кмітливий. Кішка мало не щоночі сам ходив у розвідку. Цілком виправдовував своє прізвище: у нічній темряві пересувався спритно і безгучно, повертаючись із полоненими, зброєю, харчами та важливою інформацією. Якось Кішка врятував породистого скакуна, що вибіг на нейтральну смугу, й йому дозволили лишити коня собі. Петро продав коня за 50 рублів, а за виручені гроші замовив пам’ятник своєму загиблому товаришеві – Гнатові Шевченку.
Брав Петро Кішка участь – добровольцем — у 18 групових вилазках. Був двічі поранений, одного разу – штиком у груди, ледве оклигав. Отримав підвищення до чину квартирмейстера, відзначений орденом св.Георгія 4-го ступеня та срібною й бронзовою медалями.
Наприкінці 1856р. Петро повернувся до рідного села. Маму живою не застав, господарство, й без того благеньке, геть занепало. Позаяк власної землі родина не мала, Кішка подався чумакувати: возив сіль та рибу з Херсона, Миколаєва, Одеси. Одружився з удовою, що мала доньку, згодом у подружжя народився син Тиміш.
1863р. Петра Кішку взяли служити на Балтійський флот, а точніше – до Петербурга. Потрапив до почесного 8-го екіпажу, який брав участь у парадах. Під час такого параду зустрів одного з керівників оборони Севастополя – генерала Степана Хрульова. Треба сказати, що кожен генерал чи адмірал мав за честь спілкуватися з героєм Кішкою, чия слава розляглася всією тодішньою імперією. Розповів Кішка генералові, що іще дві з нагород так і не отримав – мовляв, подання десь «загубилися». Хрульов заопікувався справою, і в грудні 1863р. Петро Кішка отримав золотий Георгіївський хрест 2-го ступеня.
1867р. Петро повернувся додому – вже назавжди. Отримував пенсію 60 рублів – досить пристойну, як на ті часи: корову можна було купити за 3 карбованці. Тож до чумакування повернувся ненадовго і радше з цікавості до подорожування. А незабаром був призначений об’їждчиком у лісництво, отримав шматок землі та збудоване казенним коштом невелике обійстя.
Переказують, що наприкінці січня 1882р. в Ометинцях було незвично тепло: ставок ледь узявся тоненькою кригою. Тож двоє дівчаток, ковзаючи по льоду, одразу й провалилися у воду. Допомогати ніхто не зважився. Ніхто, крім Петра Кішки. Він врятував дітей, але сам дуже змок, тяжко застудився і 13 лютого помер у гарячці.
В рідному селі Ометинцях його й поховали.
1955р. в Ометинцях встановили погруддя легендарного матроса. А в березні 2014р. пам’ятник … вкрали.
Місцеві мешканці говорили різне: одні — що це «відповідь» на окупацію Криму Росією (щоправда, до чого тут їхній земляк Кішка – невідомо). Інші, й таких була більшість – що погруддя (бронзове, з позолоченими літерами, вагою 150кг) зацікавило «збирачів металобрухту».
Ні викрадачів, ні, зрозуміло, погруддя донині не знайдено…
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
