galinfo.com.ua«За те, що я збагнув життя, воно засудило мене на самотність…»
«Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих—тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-просту кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилинку не не задумався і відказав: — Валеріана Підмогильного.»
Юрій Смолич
Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощi? Життя перейдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повiльно пересуваючи ноги, не в силi скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроцi, знеможений у подальших, я шукаю свiтлої плями на пройденому шляху i не знаходжу…»
У 20-і – на початку 30-х років автор цих рядків був найпомітнішою зіркою на небосхилі української літератури.
Валер’ян Підмогильний народився у с.Чаплі Новомосковського повіту, серед неозорих степів Катеринославщини. Батько майбутнього письменника, Петро Пiдмогильний, управляв поміщицьким маєтком і помер, коли хлопчик був зовсім малим. Мама, проста селянка, робітниця на обійсті графа Воронцова-Дашкова, вирізнялася, за словами сина, «надзвичайною природною iнтелiгентнiстю».
Валер’ян з відзнакою закінчив Перше Катеринославське реальне училище. Друкуватися почав іще учнем – у шкільному журналі, під «шикарним» псевдонімом «Лорд Лістер». Перша збірка – «Твори.Т.1» — вийшла друком 1920р. і містила 9 оповідань: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Добрий бог», «Гайдамаки», «На селi», «На iменинах», «Дiд Яким».
Вступивши на математичний та юридичний факультети Катеринославського університету, Підмогильний так і не закінчив навчання – через нестатки. Вчителював. Спочатку в Катеринославi та Павлоградi, потiм під Києвом, у Ворзелi. Тут у 1921р. одружився з донькою місцевого священика, актрисою Катериною Червінською. Тоді ж створив цикл «Повстанці».
Переїхавши разом з дружиною до Києва, працює у Книжковій палаті. Видає збірку оповідань «У епідемічному бараці». Активно діє у «Асписі» (Асоцiацiï письменникiв), від 1926 р. — «МАРС» («Майстерня революцiйного слова»). Серед «МАРСівців» – Б. Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Т. Осьмачка, Є. Плужник, Б. Тенета, Д. Фалькiвський та інші відомі літератори. Юрій Смолич згадував, що «…був Пiдмогильний якраз найдiяльнiший i найенергiйнiший органiзатор «Ланки» (пiзнiше й «Марсу»), найвишуканiший авторитет помiж того кола письменникiв, яке ми, «гартовцi», вважали сугубо попутницьким, навiть у якiйсь частинi право-попутницьким та не до кiнця радянським».
Мало не з дитинства вивчаючи іноземні мови, найперше – французьку та німецьку – і самотужки вдосконалюючи знання, В.Підмогильний у 1920-30р.р. стає одним з найкращих перекладачів іноземної літератури українською. Твори В.Гюґо, А.Франса, Д.Дідро, Вольтера, О.Бальзака, Г.Мопассана, А.Доде, Г.Флобера, П.Меріме в його перекладах досі вважаються неперевершеними.
24 травня 1925р. В.Підмогильний виступив у великій залі Всенародноï бібліотеки перед представниками літературних та громадських організацій, студентами, інтелігенцією в диспуті «Шляхи розвитку сучасноï літератури»: «Коли б який-небудь товариш «спробував» написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неï гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, i ніхто б тієï сонати не слухав… У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційноï ідеологіï, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний…»
Позиція була заявлена. Її помітили всі – від громадськості до чекістів.
У 1927р. вийшла друком збірка оповідань В.Підмогильного «Проблема хліба», котру тодішня критика поспішила охарактеризувати як «специфiчно-iнтелiгентську лiтературу». Слід зазначити, що на той час «інтелігент» вважався чужорідним у пролетарському поступі, заледве не ворожим елементом. Підмогильний же цілковито поділяв думку М.Хвильового, яку той висловив у статті «Про «сатану в бочці», або графоманів, спекулянтів та інших просвітян», де йшлося про появу в літературі, та й загалом у тогочасному житті, небезпечного типажа «ура-комунiста», який «продовжує гопаківські традиції, орієнтуючись за всяких обставин на примітивність свого мислення».
В.Підмогильний опрацьовує «небажану» тему взаємин інтелігентної людини з життям в умовах, що формуються після Жовтневого перевороту. Його цікавлять стосунки міста і села. Але так чи інакше письменник повертається до проблеми «Людина і революція». Прикметною в цьому контексті є поява роману «Місто» (1928р.), першого «міського» твору європейського рівня в українській літературі.
Роман спричинив своєю появою ефект бомби, що вибухнула. Одні вважали твір вершиною літературної творчості, інші називали його виявом авторського «ідеологічного збоченства». Коли роман з’явився у російському перекладі, московські літератори піддали його нищівній критиці, називаючи «антирадянським» та «ворожим». Адже головний герой – «міщанин з куркульською ідеологією», а на «змичку міста і села» навіть натяку немає!
Підмогильний цілковито усвідомлював, що ця критика – лише прелюдія до переслідувань, які закінчаться арештом і вироком. Бачив себе серед заарештованих у справi пiдпiльноï органiзацiï «Спiлка визволення Украïни» (СВУ), котру якраз розкручували енкаведисти, й дивувався, що за ним того разу не прийшли.
Новий роман — «Невеличка драма» — за фабулою досить близький до «Міста». І знову – люте цькування з боку «ідеологічно правильних» критиків.
На початку 30-х років Валер’яна Підмогильного звільнили з редакції журналу «Життя й революція». Його твори викинули з видавничих та редакційних планів. У новелі «З життя будинку», що якимось дивом була опублікована 1933р. в «Літературній газеті», автор з болем констатує: «… Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати…».
А за рік – у 1934-му – в Харкові розпочинається «слідство» у справі організації боротьбистів, до якої «призначають» Є.Плужника, В.Вражливого, В.Поліщука, Г.Епіка … Всього числом 18.
Валер’яна Підмогильного заарештовують 8 грудня. В якості доказу контрреволюційної діяльності наводиться публікація в празькому журналі «Нова Украïна», редагованому В.Винниченком, новел із циклу «Повстанці» та оповідання «Іван Босий». Ще один «доказ» — вислів про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду». Під час допитів Валер’ян стверджує: «Винним себе не визнаю».
Коли допити стали супроводжуватися тортурами, Підмогильний зробив слідству офіційну заяву: «Беручи до уваги, що за Вашою заявою матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду…, я даю таке сумарне зізнання: Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу. Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив. Про існування подібних організацій, про їхню діяльність або діяльність осіб, зв’язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах. Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі».
Попри це 11 січня 1935р. в протоколі з’явилося нібито «зізнання» В.Підмогильного, що він належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії».
Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 28 березня 1935р. засудила В.П.Підмогильного та інших заарештованих у цій «справі» до «десяти років з конфіскацією особистого майна».
Невдовзі Підмогильного етапували до Соловецького табору особливого призначення. Незважаючи на жахливі умови, письменник продовжує працювати – у листі дружині не раз повідомляв, що пише роман «Осінь1929» — про початок колективізації в Україні.
3 листопада 1937р. особлива трійка УНКВС винесла Підмогильному новий вирок: «Розстріляти». Тоді, в якості подарунка кривавому «вождеві всіх народів» до 20-ї річниці Жовтневого перевороту, в карельському урочищі Сандармох було знищено понад 1000 українських інтелігентів. Серед них — Микола Зеров, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол…
Валер’ян Підмогильний був реабілітований 1956р.
Нині він повернувся в українську літературу, щоб ніколи більше з неї не зникати. Сьогоднішнім талантам і тим, хто ними себе вважає, Валер’ян Підмогильний говорить: «…ви пірніть, будь ласка, в саму гущину життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску».
Він знає, що говорить. З власного досвіду…
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
