Сто років тому більшовики з другої спроби взяли під контроль більшу частину території України. Не можна сказати, що комуністичний наступ був наслідком цілісного плану: загони з радянської Росії, діючи згідно зі затвердженим Леніним 11 листопада 1918 року наказом, далеко не завжди узгоджували свої операції з українськими комуністами. Проте й ті, й інші мали над численними супротивниками неабияку пропагандистську перевагу. В очах українського селянина, стомленого Першою світовою, а потім – громадянською війною, вони являли собою нову силу, яка обіцяла те, чого пообіцяти не наважувався більше ніхто.
Від УНР, Директорії, гетьманців і тим більше отаманів-анархістів вони відрізнялися як відносно більшою дисциплінованістю, так і максимальною безпринципністю. Більшовики виявилися єдиними, хто був готовий, по-перше, радикально змінювати свою тактику на догоду поточному політичному моменту – Ленін прямо вчив цього своїх послідовників ще в працях, опублікованих за наслідками невдалої російської революції 1905 року. А по-друге – не перейматися відповідністю гасел та дій.
Революції – це стоп-крани, але в жодному випадку не пульти управління
Більшовики обіцяли мир – народам, землю – селянам, і фабрики – робітникам, а в реальності проводили політику збирання земель колишньої імперії в тоталітарну державу, продрозверстку, закріпачували пролетарів на підприємствах (а потім і аграріїв у колгоспах), і підписували рятівні для себе мирні угоди у мить своєї слабкості, щоб тут же порушити їх, тільки зібравшись з силами. І вони виграли. Не всупереч, а саме тому.
Тема більшовицької агресії як прояву типової поведінки Москви в сьогоднішній Україні висвітлена всебічно. Менше говориться про ще один історичний урок – небезпеку популізму й легковірності.
Абстрагуймося від Москви. В сьогоднішній Україні суспільний запит на «нові обличчя» набув величезних масштабів. Пряму провину за це несуть, безумовно, «старі». Проблема в тому, що вигнання поганих «старих» не означає появи хороших «нових». Ба більше, вона не означає появи «нових» взагалі.
Приклади – вже в сучасній українській історії. Революції 1991, 2004, 2014 років, як і належить, відбувалися під гаслами змін, але умовний «правлячий клас» щоразу знаходив спосіб самозберегтися. І справа тут не просто в тому, що до влади не допускали «нових облич». Авжеж, Леонід Кравчук у 1991-му, а Віктор Ющенко в 2004-му та Петро Порошенко в 2014-му були людьми з так званої системи. Проте щоразу поряд з ними у владу приходили й чимало цілком нових людей.
Після перемоги Революції гідності в економічному блоці влади з’явилися цілі десанти іноземців-експатів з чудовим бізнесовим бекграундом. Протягом року чимало вакансій в оборонному сектору заповнили волонтери та люди з бойовим досвідом. До правоохоронної та судової системи широко залучалися представники громадських рухів і організацій. Результат відомий: одних система «перетравила», інші не витримали й пішли.
Важливо зрозуміти, чому це сталося. Відповідь проста й печальна: системі можна протиставити лише іншу систему. А порядність і чесність, які українці, згідно з соцопитуваннями, ставлять вище професіоналізму, не можуть його замінити. Безумовно, як і навпаки. Це, так би мовити, арії з різних опер – але однаково необхідні.
Йдеться не про персоналії, будь то «старий» Порошенко, «стара» Тимошенко чи нинішнє «нове обличчя» – Зеленський. Адже сам по собі факт «новизни» ще абсолютно ні про що не говорить. Той же Порошенко, хоч і не був «новим», якихось п’ять років тому сприймався саме як «новий» – на тлі «старих» Тимошенко чи Яценюка. Ще кращий приклад – тодішній «новий» Кличко. До речі, його забутий нині попередник на чолі Києва теж свого часу був для більшості виборців абсолютно «новим».
Просто на додаток до нових облич для розвитку країни потрібно ще дещо: інститути й традиції суспільного контролю над офіційною владою.
Ми звикли говорити, що українське суспільство вміє брати свою долю у власні руки й контролювати владу. Та це не зовсім так. Революції – це стоп-крани, але в жодному випадку не пульти управління. Через них можна спинитися перед прірвою, а можна і злетіти з колії. А чого точно не можна, то це вибирати напрямок руху чи прискорювати рух. Для цього існує постреволюційна влада.
Проте українці ще тільки вчаться впливати на владу в конструктивному сенсі. І вдається не дуже, позаяк вимагає постійної організованої діяльності на тисячах конкретних напрямків. Набагато простіше звинувачувати президента і «депутатів» у всьому: від цифр у комунальних платіжках до брудного під’їзду. Між тим, така підсвідома приреченість і згода з нібито всесиллям верховних лідерів – це ж і є те саме преклоніння перед владою, яке нам нібито непритаманне!
Будьмо чесні: насправді перманентна революція проти злих царів – це просто зворотний бік віри в доброго царя. І запал нинішньої президентської кампанії, коли вчорашні соратники готові перегризтися через «неправильні» виборчі симпатії, лише підтверджує: підсвідомо багато з нас вірять у святість доброго царя. Просто цар цей у кожного свій.
Сто років тому саме ця віра, тоді ще успадкована безпосередньо з ідеології «самодержавие+народность», привела Україну назад до імперії, тільки під новими прапорами. Більшовики не були єдиними «новими обличчями» в тодішній політиці – але вони були найяскравішими в своїй новизні. Народ не те щоб повірив у їхній рай на землі – просто розчарування в інших не дозволяло зробити адекватного вибору. Більшовики, в кінцевому рахунку, перемогли, бо обіцяли неможливе.
І в певному сенсі вони виконали обіцянку. Навіть після продрозверстки мало який селянин, чи навіть амністований холодноярець – не кажучи вже про харківського або одеського «боротьбиста» – повірив би в можливість Сандармоха і Голодомору.
Сучасній Україні власний тоталітаризм не загрожує – а от ірраціональність вибору ще й як. Проти владного «не розхитуйте човен» українці здіймають на прапор народне «хай гірше, аби інше». Але в цій дихотомії місця раціональності немає. Відтак ми прирікаємо себе на все нові розчарування. А чим вони врешті-решт закінчуються, відомо з нашої ж історії.
Все це означає, що українцям треба не лише навчитися обирати. І навіть не тільки навчитися тиснути на владу – саме тиснути, а не просто скидати її. Перед суспільством стоять і складніші завдання: навчитися критикувати, а не просто ворогувати. Ба більше, навчитися співпрацювати – не служити владі, а саме співпрацювати з неї. Розуміючи, де інтереси влади та суспільства збігаються, а де вже ні.
Все це означає, що будь-які вибори, і нинішні в тому числі – це не лише не кінець світу, і навіть не кінець ані взаємодії, ані боротьби. Власне кажучи, це тільки початок роботи. І так щоразу. Саме собою діло не зробиться – є ще й така народна мудрість.
Автор: Олександр МИХЕЛЬСОН
