Кілька місяців тому мій товариш – талановитий, а часом просто-таки геніальний поет і прозаїк – повідомив, що видає Антологію. Сучасної української літератури. І запропонував дати до неї спогади про В’ячеслава Чорновола.
А днями запросив на презентацію. Тут я й побачила її – Антологію тобто – вперше на власні очі.
Відкривається віршем самої Ліни Костенко. Серед авторів – дуже різні, але здебільшого цікаві. Видання солідне, якісний папір, «товста» палітура. І прикрашають її три слова, священні для кожного патріота, попри те, що з деяких пір вони стали виборчим гаслом одного з кандидатів у президенти: «Армія. Мова. Віра». О, є й передмова – у вигляді… відповідей діючого Президента П.О.Порошенка на питання письменників.
Сказати, що я була дещо заскочена – не сказати нічого. Стан посилився, коли під час зібрання залунало про «підтримку державотворчих ініціатив Президента». Видалося, що в залі дехто теж почувався «несвойо», як кажуть галичани. Щоправда, виступи авторів палкими «одобрямсами» не рясніли, мегазірок української літератури, чиї твори прикрасили видання, серед присутніх не спостерігалося. Словом, якось воно так потихеньку розвіялося, розсмокталося, та й по всьому.
Але. Я вже писала про «адмінресурсні» витівки на зразок білбордів на підтримку «Президента-патріота» священиками та бюджетниками чи «підтримувальні» звернення представників бюджетної галузі.
Жодною мірою не заперечую конституційного права кожного на вільний вибір, у тому числі – й у частині підтримки будь-кого з кандидатів, у будь-який законний спосіб. Припускаю, що й під час презентації згаданої Антології було достатньо людей, які справді підтримують «Президента-патріота» і його «ініціативи».
І все ж – чому від мене приховали, під яким «патронатом» планується випуск згаданого видання? Чому, запрошуючи на презентацію, організатори словом не обмовилися, що мене, не спитавши, долучають до «підтримки ініціатив»?..
Черговий вияв глибокої неповаги Порошенкових «штабістів-адміністраторів» до українського виборця? Надто – до справді патріотичного?
Прояв питомої психології ґендлярів: з «чужими» (які ментально скоріше «свої») – домовлятися, йти на компроміси; нібито «своїх» – використовувати «втемну»?
Звичайно. Бо «свої», оті безкорисливі й правдиві патріоти, часом тамуючи відверті злість і огиду до наявних на Печерських пагорбах чергових владців з психологією бариг, – з усіх сил підтримуватимуть армію, боронитимуть мову і віру.
Так нині боронять нашу незалежність українські воїни на Донбасі – тоді, коли на їхній крові заробляють мільярди «любі друзі» з Оборонпрому.
Так їх боронять бабці й дідусі, передаючи злиденні пенсійні копійки «на перемогу», – тоді, коли їх додушують комунальними тарифами, чиновницьким хамством, позбавляють елементарних медичних послуг і препаратів. Так п’ять років тому українські студенти вийшли на захист свободи і права на власний шлях рідної країни.
Нині багато з них мовчать і терплять, бо лицеміри у вишиванках втовкмачують: «Проти нас – це проти України». Хоча насправді не вони, лицеміри, а саме ми – всі – й є Україною.
Смію стверджувати, що, виринувши на владному Олімпі на хвилі тієї вікопомної Революції Гідності, нинішні «патріоти» з Банкової, що використовують і священні для українців поняття, й самих українців як детальки своїх передвиборчих технологій, – досі не втямили, що це була – Революція Гідності. Тобто – що там, на кривавому Майдані, стояли і падали від куль люди, які вийшли, насамперед, захищати свою людську та громадянську гідність…
