1991 рік. Обиратимемо Незалежність і першого — за нових часів — Президента. Тодішнім законом «Про вибори Президента Української РСР» на висунення кандидатів відводився один місяць. Висувати мали право, серед інших, «республіканські органи громадських об’єднань та рухів» і «трудові колективи».
Велика Рада Руху висунула кандидатом у президенти УРСР голову Львівської обласної ради Вячеслава Чорновола.
Серед поїздок тоді ще претендента у кандидати в президенти (так це незграбно називалося) була запланована і Луганщина. Напередодні зателефонував Бойчишин: «Слухай, а не вийде Його (Михайло часто називав Чорновола – «Він», інтонаційно це було десь як «Батько» чи «Брат») висунути від шахтарів?» Я гонорово відказала: «А чого ж – можна!»
У 1990-91роках Донбас охопили шахтарські страйки. До переважно економічних вимог 1989-го додалися політичні: ліквідація парткомів на підприємствах; націоналізація майна КПРС; скасування 6 статті Конституції СРСР; багатопартійність; деполітизація правоохоронних органів…
Луганські рухівці постійно спілкувалися зі страйкарями, бували в Первомайську під час їхнього голодування, з багатьма товаришували. Про зустрічі з В.М.Чорноволом домовилася з лідерами страйкового руху: на шахті ім.Менжинського – з Юрієм Архипчуком, на шахті №4-6«Карбоніт»-з Володимиром Черкасовим. Обом «підкинула» ідею висування кандидата у президенти. Обоє – після нетривалого роздуму – відповіли ствердно.
У день зустрічі, десь о 5-й ранку, приїхав посланець Володі Черкасова. Погода стояла дивовижна – така, як буває цієї пори на Донбасі: природа ще ніби живе у літі, та стає навшпиньки, дослухаючись до перших кроків осені, її щемливих пахощів і відгомінь…
Дісталися Золотого. Людей в актовій залі «Карбоніту» зібралося багато – дві зміни. Перед початком питаю Черкасова: «Які настрої?» «Та різні, — каже. — І нормальні, й такі, що, мовляв, західняк, бандерівець…» «Ну, то що – висуваємо свого кандидата?» «Давай спробуємо…»
Розташовуємося в залі, у першому ряді. Володя каже принести стіл і три стільці, сідає: «Починаємо наші збори – зустріч із претендентом… Нам треба обрати головуючого і секретаря». Із залу: «А ето єщо зачєм?» Володя: «Для зустрічі». І вже секретаря за стіл садовить; долонею прикриває папери –текст закону про президентські вибори; панові Чорноволу слово надає…
Одразу — так ніби з насмішечкою — прохання із залу «рассказать о сєбє»: мовляв, от тепер, бандерівцю, ми тебе «розкусимо». Пан Вячеслав промовив: «Я східняк. З Черкащини». Залунали оплески. Потім вони лунали не раз, і чимдалі – голосніше. Ніхто не підводився. Ніхто не кричав звикле:«Говорітє по-русскі!» Не було жодних провокацій.
Чорновіл говорив про Україну. Спокійно, зі знанням справи доводив, чому Україні вигідніше бути незалежною, що це дасть українцям. Не малював ідилічних картин, чітко формулював умови, за яких країна може бути сильною й заможною: найперше –зміна системи й заміна компартійних бонз на сучасно мислячих, фахових, порядних патріотів.
Не пам’ятаю, скільки тривала зустріч. Здавалося, людей, котрі знали виснажливу працю, раз по раз ховали друзів і мало кому вірили, – жодна сила не в змозі відірвати від цього невисокого чоловіка з хрипкуватим голосом. Він полонив своєю фантастичною, непереборною, всепереможною Вірою в Ідею. Пізніше я бачила багатьох політиків, які вивершувалися над аудиторією, всотуючи в себе її енергетику. Чорновіл натомість своїми енергетикою, духовною міццю і переконаністю живив кожного з присутніх.
Коли Володя Черкасов запитав: «Хто за те, щоб наш трудовий колектив висунув Чорновола Вячеслава Максимовича кандидатом у президенти Української РСР?» — зал, за винятком, може, двох-трьох людей — підніс руки…
По завершенні підійшов отетерілий директор шахти, запросив до свого кабінету. Коли йшли позад нього, Чорновіл,стиха сміючись, проказав: «Ну, ви даєте!..» «Це не ми, це Ви», — відповіла я тремтячим голосом…
Тоді, серед отого вересня, просотаного полином, вугільною курявою й тліючим соняшничинням, — Вячеслав Чорновіл змінив раз і назавжди моє життя. Йдеться не про переконання – вони на той час уже цілком сформувались. Але про бачення і сприйняття: світу, людей, подій, минулого і прийдешнього, суттєвого і неістотного. Відтоді й упродовж безцінних восьми років я мала щастя діставати неперевні уроки Життя від найкращого у світі Учителя. Розмови з ним, його поведінка, вчинки були школою, яка виплекала мене і багатьох, кого називали «чорноволівцями».
У 94-му я закінчувала Київський університет Шевченка, факультет журналістики, який щойно став Інститутом. У січні не стало Бойчишина. «Він», кого так любив і оберігав Михайло, лишився без свого найближчого опертя. Я не знала, як підійти попросити по допомогу: вирішила була писати дипломну про «Український вісник», домовилися наперед, що перегляне — в сенсі відповідності, а тепер панові Вячеславу не до моїх «наукових пошуків». Раптом десь у квітні він сам питає: «Як там ваша дипломна? Не передумали?..» Першим читачем моєї скромної праці був Чорновіл. Більше того, давав поради, вносив корективи. А ще на титульній сторінці написав: «…немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду. Вячеслав Чорновіл». Напевне, моя дипломна — єдина з автографом Чорновола…
Він був – справжнім. Це не можна відтренувати, зіграти — бо це єство людини. Шляхетність і природність пана Вячеслава являла себе у невимушеності спілкування з будь-яким співрозмовником. Дехто, маючи перед собою лише приклад бундючних компартійних бонз, часом закидав йому «простоту» і «доступність», на що він жартівливо казав:«Я такий як є, пізно мене перевиховувати!»
В силу своїх обов’язків мені доводилося разом із паном Вячеславом чимало подорожувати Україною – від Донецька до Ужгорода. Скрізь він за мить «обростав» натовпом. Часом надибували дорогою мацюпуську кнайпочку, одну на кількасот кілометрів. От узяли по каві, от щойно сьорбнути наміривсь, як тут-таки: «О, Чорновіл!.. А скажіть, пане Чорновіл… а поясніть… а порадьте…» Гадаєте, він бодай комусь відмовив? Одного разу спробувала було «висмикнути» його, треба, мовляв, їхати – і така репліка у мій бік, скоромовкою:«Пані Олено, це ж люди!» Якось не дуже затишно стало…
Ставлячись до всіх людей як до рівних собі, пан Вячеслав, людина високої гідності, всіляко уникав панібратства: дуже мало кому говорив «ти» й себе по плечу плескати не дозволяв.
Якою була роль Чорновола в житті України? А яка роль України в її житті? Адже він сам був Україною. Видирав із ворожих пазурів її свободу як власну – голодуючи насмерть, наражаючись на небезпеку втратити, у прямому сенсі, життя. Якось сказав, що боїться лише одного: не дожити, поки відбудеться Україна.
Ще згадка: Чорновіл читає напам’ять вступ до Сосюриного «Мазепи». Точніше, проказує. Але так, як не зміг би жоден актор. Бо то вже ніби й не Сосюра, то він сам — дитя України, чиє ім’я, за дивним збігом, означає «найбільша слава», — цілим серцем промовляє: «Я йшов кривавими житами, І знов піду, де гул і мла, Лиш одного я хочу, мамо, Щоб ти щасливою була».
Щойно, коли пишу ці рядки, мов приском обпекло: криваві жита… гул… мла…
Любов Чорновола до України була живою, дієвою, він будив її, штурхав, говорив до неї з усіх можливих трибун і майданів, невгамовно будував її скрізь – у парламенті, в Русі, в собі, у кожній людині, що йому траплялася. Він ініціював ті доленосні речі, лише за яких держава можлива. Після серпневого путчу в СРСР 1990-го Львівська обласна рада на чолі з Чорноволом першою в Україні ухвалила рішення про декомунізацію. Чорновіл був ініціатором створення УГС; відновлення національної символіки як державної; Декларації про державний суверенітет; Акту проголошення незалежності України. Коли 24 серпня 1991-го, близкьо 21.00, була проголошена Незалежність, пан Вячеслав вибіг до людей, які не розходилися на площі перед парламентом, узяв з їхніх рук український прапор і вніс у будівлю Ради. Підійшли інші депутати, занесли разом до зали…
Ким був і що значив Чорновіл для України, найкраще виразить, певне, оте скрушне, що вже мало не 20 років чути у найдальших селах і найгучніших містах: «Ех, нема Чорновола…»
28 червня 1996р., близько 10-ї ранку, нардепи-рухівці зібрались у ресторанному зальчику готелю «Київ». Веселі, хоча й змучені після «конституційної ночі». Хлопці привезли свіже число «Час/Time». Я попросила залишити на першій шпальті свого примірника автографи – «для історії». Купа знаків оклику:«Маємо Україну!». Окремо — Чорноволовою рукою: «Не так сталося, як гадалося!..» Розуміючи, що довелось іти на певні компроміси, він прозирав крізь роки, які наслідки матимуть «мовні реверанси»(його вислів), надання автономії Криму…
Двадцятирічної давнини звинувачення Чорновола у «владолюбстві», «боротьбі за владу» й тоді видавалися смішними нісенітницями. Нині ж і поготів – надто на тлі нинішніх «ігрищ престолів», коли і владцям, і опозиціонерам однаково залежить лише на отриманні й утриманні влади як засобу власного збагачення. Чорноволові влада була потрібна винятково як єдиний легітимний спосіб побудувати Україну свого бачення – сильну, незалежну, демократичну. За перемоги Чорновола Україна мала шанс іти шляхом, обраним Чехією, Литвою, Польщею. Не випадково Ґавел, Лансберґіс, Валенса були його товаришами. Яцек Куронь якось сказав, що любить Чорновола, «як власне серце». А «владолюбний» Чорновіл мріяв , що в Україні, яку він будував, нарешті займеться улюбленою справою – редагуватиме опозиційну газету- «щоб наша влада не дрімала.» Гай-гай…
Пан Вячеслав був людиною питомо українських, сказати б, козацьких етичних цінностей. Його віра в Бога була спокійною і твердою – таке, за Костомаровим, «внутрішнє звернення до Бога, таємний роздум над собою, сердечний потяг до духовного».
Надзвичайно важливим для нього було жити серед однодумців. Поняття «однодумці», «соратники» він поширював і на колег, і на родину. Ще розповідав, що 1973р., під час масових арештів українських інтелігентів, узяв «провину» товаришів на себе, в тому числі – що це він намовив В.Стуса підписати заяву на захист Ніни Строкатої.
Для нього дуже багато важило товариство – не тільки як середовище спілкування, а скоріш як монолітне братство, спина до спини. У колі однодумців просто випромінював задоволення. Таким колом для нього була наша — його — газета «Час/Time», де згуртувалися не просто фахові журналісти, але люди, які йшли «до Чорновола».
Пан Чорновіл просто заряджав усіх своєю енергією. Очікування Шефа, як ми називали нашого шеф-редактора, було очікуванням — свята. Він злітав сходами на другий поверх («Шеф біжить!»), стрімко рухався редакційним коридором, важенний портфель у руці, берет трохи збився, розстебнутиий зеленкуватий плащ майорить за ним, як вітрило. Дорогою кожного привітає -розпитає. Забіг, присів у нашій з Григорієм Павловичем (заст.гол.ред. Григорій Кримчук, — Ред.) кімнатці: «Пані Олено, чаю дасте?» А дівчата вже несуть – пиріжок, домашнє печиво, бодай цукерку, а він гріється під нашими поглядами, і в самого очі сміються.
На ювілей, у грудні 1997-го, приїхав до редакції… Хтось жартома проголосив: «Ми вас, пане Вячеславе, воліли би вшанувати лавровим, діамантовим, зоряним вінком, та маємо тільки ось такий!» – і дістали велику в’язку бубликів. Шеф, не вагаючись, під оплески підставив шию для «увінчання»…
Був дуже відповідальний, і це само собою стосувалося нас. Я, скажімо, мала бути в його фракційному кабінеті о пів на восьму, а то й о сьомій.Колонку шеф-редактора нерідко надиктовував телефоном, просто під час події.
Чорновіл не «вийшов з народу», він залишався його часточкою, почуваючись у цій іпостасі природньо і невимушено. «Маститих політиків» помітно дратувала ота народна любов, яка, наче велетенська хвиля, котилася за ним.
Ще спогад: 18 липня 1995 року, Софійська площа. Дощ і вітер. Похорон Патріарха Володимира. Приїхав Василь Федорович, водій старенької рухівської «Волги»: «Пан Вячеслав сказав знайти йому якісь черевики, бо ті геть мокрі.» «Та він же застудиться!» «Я йому теж казав, а там людей почали бити, він побіг захищати!» Це був «Чорний вівторок» – перше за часів Незалежності масове побиття народу міліцією. Він затуляв людей собою. Свої черевики і шкарпетки передав один із колег. З ініціативи Шефа ми видали «Білу книгу чорного вівторка» — унікальну збірку спогадів очевидців і жертв тієї масакри, яка стала першою репетицією такого «спілкування» влади з народом.
Ще якось, уже незадовго до… Була якась веремія злоби навколо нього: «маститі політики» не просто виконували завдання усунути — вони пили його кров, як дикуни, що сподіваються в такий спосіб перетворитися на героїв. А він ганяв Україною, рятуючи Рух (читай – Україну). «Вам треба взяти охорону». З усмішкою, легко так: «Не посміють!»…
До Кіровограда, в ту останню подорож, мали їхати разом. Я поверталася з поїздки до Луганська, зі зборів Крайового руху, де було ухвалене рішення на підтримку В.М.Чорновола. Поверталася геть хвора. Зателефонував, почув, що мені непереливки: «Пані Олено, їдьте додому, лікуйтеся! Все, потім поговоримо, зараз буде НАТО, я виступаю!» Мене досі не полишає наївна думка: якби я тоді поїхала, може, ми якось інакше розташувались у машині, може, дістав би травми, але був живий…» Та де, вони б не дали йому вижити…
У виступі на Установчому з’їзді Руху Чорновіл чітко вербалізував своє бачення України: незалежна демократична держава. Ті, хто ще дискутував на предмет «СРСР – федерація чи конфедерація?» були вражені його «радикалізмом». Деякі «радикальні державники» тут-таки заповзялися ганити за «демократизм». Але Чорновіл не змінив свого бачення України як сучасної, успішної європейської держави. Був переконаний, що Україна може постати лише на засадах демократії, в іншому випадку на нас чекають «загумінки» (його питоме слівце) цивілізації. Розумів і те, що для побудови такої держави необхідно, але замало зруйнувати підмурівок тоталітаризму — потрібні глибокі, всеохопні реформи. (На той час це поняття ще не було дискредитоване тими, хто сховалися за нього, творячи свої огидні справи). Отже, з-поміж різних варіантів партійного гасла Голова Руху вихопив саме це:«Державність, демократія, реформи!»Водночас Вячеслав Максимович був переконаний, що підмурівком Української держави мають бути українські світоглядні цінності. Він боровся за українську Україну. Таку Україну будував і такій Україні віддав себе.
Чорновіл ніколи не ганив Україну і не дозволяв цього робити нікому. Не уявляю, щоби пан Вячеслав сказав про неї: «Ця країна» — вираз, популярний серед нинішніх «державників». Він був моральним авторитетом нації, тим люстром, у яке воленс-ноленс доводилося дивитися всім: суспільству, владі, кожній людині. Монстр, бачачи своє відображення, розбив ненависне дзеркало. Відтоді монстрові ніхто не заважає почуватися красенем.
Чи оговтається колись Україна від цієї втрати? Нещодавно один чоловік сказав: «Після загибелі Чорновола життя пішло в інший бік». Іноді мені здається, що воно просто зупинилось…
Олена Бондаренко,
Голова Луганського крайового Руху 1990 -93р.р.,
Заступниця Голови Народного Руху України у 1994—2001р.р.,
Головний редактор незалежного громадсько-політичного часопису «Час/Time», 1997—1998 р.р.
