uk.wikipedia.orgПатріарх Мстислав (Степан Іванович Скрипник) народився у Полтаві, яка на той час була справжнім центром українського культурного і мистецького життя. Батько Степана, Іван Скрипник, походив із давнього і славетного козацького роду, мати Маріамна була рідною сестрою Симона Петлюри.
Родина Скрипників була глибоко релігійною, серед родичів — чимало духовних осіб: двоюрідний дядько-священномученик Сильвестр (Ольшевський) став архиєпископом Омським, прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) зааснував Іонинський скит у Києві, прабабуся ігуменя Антонія — Покровський монастир поблизу Феодосії. Дід і батько були в Полтаві церковними старостами.
Сам Патріарх згодом пригадував, що в його родині було «сім дядьків священиків по материній лінії». Разом із тітками Маріаною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Тож глибока і непохитна віра панувала в серці хлопчика від раннього дитинства.
Першу освіту Степан отримав у приватній підготовчій прогімназії В.Шевельова, куди віддавали своїх дітей свідомі українці. Влада закрила прогімназію після того, як її учні взяли участь у відкритті пам’ятника Іванові Котляревському. В Полтавській першій класичній чоловічій гімназії Степан Скрипник вступив до таємного «Гуртка українських середньошкільників у Полтаві», де П.Чижевський, П.Ризенко, Ф.Попадич провадили патріотичну роботу з молоддю. Звичайно, прикладом для наслідування для Степана був дядько Симон Петлюра, який виховував у небожеві любов до України, до її історії та культури.
Якось на запитання журналістів: «Які постаті в вашому житті були найвидатнішими?» Мстислав відповів: «Симон Петлюра. Я був пуцвірком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша — «Пани, пани…» А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато…»
Навчаючись у гімназії, Степан систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі. По завершенні навчання вступив до військової школи прапорщиків у м. Оренбургу, затим служив у російській імператорській армії.
Під час Української Революції, в березні 1918р., пішов добровольцем до Окремої Запорізької дивізії Дієвої Армії УНР, служив у кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка, брав участь у боях проти більшовиків, у поході дивізії на Крим. У липні 1918р. був заарештований німцями разом із С.Петлюрою, близько п’яти місяців перебував у Лук’янівській в’язниці. Потім знову фронт, у 1919р. – поранення. Одужавши, хорунжий С.Скрипник служить у 3-й Залізній дивізії Армії УНР, а затим — до 1921р. – працює в Похідній канцелярії Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.
У 1920-ті роки працював у кооперативних установах Галичини та Волині, брав активну участь у діяльності Волинського Українського об’єднання.
1923 р. емігрував до Варшави, де закінчив Вищу школу політичних наук. 1930 р. був обраний послом до Польського сейму; представляв інтереси українців, які мешкали в Польщі. Відомо, що 1938р. Скрипник виголосив промову в польському Сеймі, в якій висловив протест проти примусового окатоличування православних українців.
Після окупації Галичини радянськими військами у Львові за нез’ясованих обставин загинула дружина Скрипника — Іванна. Степан вирішив бідьше не одружуватися, сам опікувався дітьми.
С.Скрипник брав активну участь у церковному та громадському житті, як член Митрополичої ради ініціював та очолив товариство «Українська школа» у Рівному. 1941р. очолив організацію допомоги та милосердя «Український допомоговий комітет».
1 вересня 1942р. в Рівному відбулося перше засідання Української ради довір’я на Волині — громадського самоврядного органу, до якого увійшли письменник Улас Самчук, керівники ОУН(б) на теренах Ростислав Волошин, Сергій Качинський, Омелян Грабець. Очолив Раду Степан Скрипник. Було створено «Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви» на чолі з архієпископом Полікарпом (Сікорським).
Незабаром С.Скрипника обрали заступником голови Холмської єпархіальної ради.
У квітні 1942 р. був висвячений у ієреї. 14 травня, рішенням Собору Української автокефальної православної церкви в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного в Києві, став єпископом Переяславським УАПЦ.
В результаті переговорів з митрополитом Української автономної церкви Олексієм домігся об’єднання двох церков і 8 жовтня 1942 р. підписав «Акт поєднання».
Був заарештований гестапо, опинився у в’язниці – спочатку в Чернігові, потім у Прилуках. Дивом уникнув страти.
З 1944 р. мешкав у Варшаві, потім у Словаччині. Переїхав до Німеччини, де очолював єпархії УАПЦ.
1947р.був обраний першоієрархом Української греко-православної церкви в сані єпископа Вінніпезького і всієї Канади.
1949р. очолив УПЦ в Америці. Ініціював та збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку. Тут розташовані Консисторія (установа з керування Церквою), духовна семінарія Святої Софії, церква-пам’ятник мученикам за волю України, друкарня, бібліотека, музей, редакція журналу «Українське Православне Слово».
По смерті митрополита Іоана (1971р.) Мстислав очолив УПЦ у США та українську діаспору в Європі й Австралії.
Двічі — в 1963 та 1971 роках – під час зустрічей з Патріархом Константинопольським наполягав на поверненні Українській Православній Церкві статусу екзархату в складі Константинопольського патріархату, який вона мала до 1686р.
На початку 1976 р. організував кампанію на захист українського священика – політв’язня о.Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який оголосив, що не буде підпорядковуватися Російській православній церкві та перейшов до УАПЦ.
Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався у 1988р.
18 листопада 1990р. в Соборі святої Софії в Києві відбулася інтронізація: Мстислав став першим Патріархом УАПЦ.
1992 р., коли постала Українська Православна Церква Київського Патріархату, Святійший Мстислав був проголошений Предстоятелем УПЦ КП з титулом Патріарха.
1992 р. Святійший урочисто передав українському війську бойовий прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР, під яким йому довелося воювати за незалежність України. Нині реліквія зберігається в музеї Збройних сил України.
Святійший Патріарх Київський і Всієї Руси-України Мстислав помер 11 червня 1993р. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.
На честь великого подвижника Української Церкви названі вулиці у Києві та Полтаві. Також у Полтаві діє музей Патріарха.
Але, безумовно, найбільшим пам’ятником великому борцеві за незалежність Української Церкви стала отримана нещодавно автокефалія Православної Церкви України.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
