galinfo.com.uaКоли поміщик П.Енгельгардт розгледів у своєму кріпакові Тарасові Шевченку неабиякий хист до малювання, то скерував його до Вільно, в науку до художника Яна Рустема, а затим відпустив навчатися малярству до Петербурга. Поміщик і гадки не мав, щоб подарувати талановитого митця світові. Навпаки – волів мати власного, лише йому, господареві, належного художника.
Тарас у Петербурзі заприязнився із земляком, Іваном
Сошенком, а той познайомив юнака з знаними художниками К.Брюлловим і
В.Григоровичем та поетом В.Жуковським. Він як ніколи до того відчув красу світу
і силу мистецтва, а водночас – власні талант ісилу духу. Тарасове серце з усіх
сил прагнуло свободи – аби вільно творити, ні в кого на те не питаючи дозволу.
Та Енгельгардт дати «вольну» відмовився. Натомість порахував,
скільки грошей витрачено на Тарасове навчання: мовляв, відшкодуй – і йди собі з
Богом. Розумів поміщик, що бідному сироті таких коштів узяти немає де.
Кинувся Тарас до свого товариша і навчителя, Івана
Сошенка. Той подумав-подумав – і придумав геніальний план. Треба, щоб Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського,
а тоді його слід продати і за виручені
гроші викупити Тараса на волю.
Портрет вийшов чудовий. 4 травня 1838 р. в палаці графа
М.Вієльгорського, відомого шанувальника мистецтв і музичного діяча, портрет
розіграли у лотерею. Василь Жуковський, близький до царської фамілії, запросив
і їхні величності. Але … отриманих грошей не вистачило.
Тоді було оголошене додаткове збирання пожертв на добру
справу. Долучилися поет Є.Гребінка, художник і мистецтвознавець В.Григорович,
художники О.Венеціанов, А.Мокрицький, І.Сошенко, керівниця Смольного інституту
шляхетних дівчат Юлія Адлерберг і багато
інших людей, небайдужих до мистецтва загалом і зокрема — долі талановитого
художника Шевченка.
7 травня 1838 р. в помешканні Карла Брюллова, у
присутності графа М.Вієльгорського та художника А.Мокрицького, поет Василь Жуковський
передав Тарасові Шевченку грамоту, якою П.Енгельгардт відпускав його на волю.
Тарас, не стримуючи сліз, вигукнув: «Живу,
учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога! Велике то щастя – бути
вільною людиною: роби, що хочеш, і ніхто тебе не зупинить!..»
Далі було навчання в Академії мистецтв, невимовна радість
творчості, вихід друком «Кобзаря», заслання… Чи не найстрашніше – заборона
писати і малювати… Всенародні любов і слава… звання академіка… Нещасливе
кохання, самотність, невідступна і недосяжна мрія – дожити віку в Україні, у
тихій хатині, поруч із голубкою-дружиною…
47 років – вік, коли з досвідом єднаються жага життя і
прагнення творити… Тяжка хвороба, смерть…
Його несла на своїх струджених руках вся Україна.
За тиждень до його смерті було скасоване кріпацтво…
«Рідна країна»
