Микола Адріянович Прахов походить із родини, яка, разом з іншими не менш відомими, свого часу становила окрасу культурного і мистецького життя Києва.
Його батько, Адріян Вікторович, був у Києві дуже популярною людиною: професор Київського університету св.Володимира, відомий архітектор, художник, мистецтвознавець, автор однієї з перших публікацій про творчу спадщину Т.Шевченка. У 1884-96р.р. А.Прахов керував внутрішнім оздобленням Володимирського собору та виконав проекти всіх мармурових і бронзових робіт. Розписували собор талановиті художники: В.Васнецов, М.Врубель, М.Нестеров, В.Котарбінський, П.Сведомський.
Мати Емілія Львівна, з дому Емілія Марія Клементина Лестель (сам М.Прахов у автобіографії для радянських установ стверджує, що дівоче прізвище матері Мілютіна) – талановита піаністка, в салоні якої збиралися найвідоміші київські митці. «Мама… закінчила петербурзьку консерваторію під керівництвом професора Дрейшока, коли погодилася на пропозицію мого Батька поєднати з ним свою долю. Незважаючи на маленькі руки, її готували до артистичної кар’єри, і лише ми – діти – своєю «музикою» зіпсували її»,- згадував М.А.Прахов у одному з листів (тут і далі переклад з російської наш, — О.Б.).
Портрети Емілії Прахової писали Рєпін і Котарбінський. Але справді безсмертною її неповторну, магнетичну красу зробив геніальний Михайло Врубель, написавши з Емілії один зі своїх шедеврів – ікону Божої Матері у київській Кирилівській церкві. Існує романтична і печальна легенда про історію створення ікони, але це вже, даруйте за тавтологію, — інша історія.
Повернімося до життєпису сина Емілії та Адріяна Прахових.
Микола Прахов народився у Римі, коли його батько стажувався за кордоном, удосконалюючи університетські знання з історії, а мама працювала разом із композитором та піаністом Ференцем Лістом. У ранньому дитинстві хлопчик захворів на туберкульоз кісток, тож часто доводилося лікуватися в теплих краях: у Ніцці, По, Біарріці.
До Києва Миколу привезли 1883 р. Тут закінчив гімназію. Вступив до Московського університету, але через хворобу навчатися не зміг, повернувся до Києва. Згодом працював у галузі декоративно-прикладного мистецтва, станкового живопису, чудово знався на художньому литві та роботі з бронзою. Відомий також як талановитий художник-орнаменталіст. На художню манеру М.Прахова-живописця великою мірою вплинула творчість М.Врубеля.
Восени 1902 р. взяв шлюб із художницею Анною Крюгер, донькою відомого київського юриста. (До речі, своякував із художником Миколою Мурашком – побралися з рідними сестрами).
1906 р., за порадами лікарів, разом із дружиною та двома дітьми поїхав до Італії, де прожив 6 років. На Капрі та в Неаполі – у художньо-промисловій школі при музеї Філандж’єрі – навчався художньому литву. Якийся час мешкав у Німеччині.
1917-го повернувся до Києва, де разом із М.Мурашком, П.Козиком та іншими художниками створив першу професійну спілку «Київський художник» та був обраний її головою.
З приходом більшовицької влади працював на різних незначних посадах у радянських установах, оформлював святкові заходи.Часто хворів.
Разом із І.Їжакевичем, В.Коровчинським та іншими художниками у 1926 р. Микола Прахов створив Асоціацію художників червоної України (АХЧУ). Хоча у кар’єрному сенсі це не допомагало: мав «не те» походження. Ось лише один епізод, описаний М.Праховим у «Автобіографії»: «У 1947 р., 11 квітня, зарахований на посаду старшого наукового співробітника до Київського музею російського мистецтва, де завідував відділом художньої промисловості та здійснював наукову інвентаризацію фарфору і кришталю, переважно російських заводів. Виконував цю роботу до 20-го січня 1950-го року, коли був скорочений як такий, що не має наукового звання… З 20 січня 1950-го року — отримую пенсію «по старості» в розмірі 150 рублів і 60 рублів «хлібних»…
М.А. Прахову належать художньо довершені спогади «Сторінки минулого» (вийшла друком у 1958 р.).
Численні статті з проблем образотворчого мистецтва, огляди художніх виставок і приватних колекцій свідчать про непересічний талант художнього критика і мистецтвознавця.
Також Микола Адріянович залишив прекрасну епістолярну спадщину: його листи (найперше до Т.М.Язєвої, доньки М.Мурашка, та її дітей -Тетяни і Володимира) можна сміливо вважати суттєвою складовою спогадів про українських і російських художників.
М.А.Прахов помер 25 листопада 1957 р. Похований у Києві на Лук’янівському цвинтарі, поруч із мамою. Чи збереглася могила його батька, Адріяна Прахова, у Криму — нині не відомо…
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
