Мою маму реабілітували у 1990 році. Цьому передували довгі роки, впродовж яких на зміну надії приходив відчай, крила то підносили до хмар,то безсило опускалися. Одного вечора мама важко переступила поріг нашої луганської хрущовки-однокімнатки, лягла на ліжко і прошепотіла: «Все. Я більше не можу…» Але серед ночі підвелася і в кухні цілу ніч знову писала чергове звернення. Аж поки одного дня отримала довідку про реабілітацію…
У долі моєї мами брали участь А.Сахаров, О.Боннер, С.Аверинцев, С.Ковальов. У Луганську справу взяв на себе відомий філософ і громадський діяч, згодом – перший голова Луганського крайового Руху Юрій Козовський. Але величезну частину справи зробила моя мама. Вона не відступила – і перемогла.
Так само, як не відступила разом з іншими жінками перед танками,що чавили повсталих в’язнів Кенгіру в червні 1954-го. Так само, як не здалася, оголосивши сухе голодування, коли мене, 9-місячну і конаючу від недокрів’я, мали передати до дитбудинку…
Мама не вчила мене боротися. Але я щодня і щомиті бачила перед собою її приклад…
А потім радянський монстр упав і розсипався. На друзки, що, ніби у фільмі жахів, самі собою потихеньку рухаються, аби знову зростися…
За одних владців – уже в незалежній Україні – охочим знати правду наполегливо радили «не ворушити минуле», щойно йшлося про Великий терор 1937-38 р.р., повоєнні масові репресії чи пізніше – розчавлювання дисидентського руху (для якого Україні гасло «За вашу і нашу свободу!» мало суто наш, самостійницький підтекст).
За інших владців – перетворювали невимовно, нестерпно болюче для цілого народу Стояння у спільному Спогаді – на «тему» котрогось президента, якому пул нарадив «траскати з себе патрійота».
Але – від того, як і кого з себе траскали, траскають і ще траскатимуть наші владці, ми не перестанемо Стояти у Спільному Спогаді. Бо рід кожного і кожної з нас береже у обіймах Пам’яті якщо не петлюрівця, зарубаного більшовиками, то поета, замордованого у Сандармоху; якщо не упівця, то Чорноволового соратника. Або, зрештою, львівську тітоньку Валю, якій у 16 років «впаяли десятку», бо «освободителі», звільняючи батьківську оселю від власників, натрапили серед книжок на «Історію України» М.Грушевського.
Або учасника Воркутинського чи Кенгірського повстань (і там, і там серед повсталих було понад 60% українців).
Нарешті, просто у кожній родині є ті, хто зазнав найстрашніших політичних репресій – убивства Голодом…
Внаслідок радянського терору проти України ми, українська нація, втратили свою окрасу. Митців, науковців,політиків, працьовитих господарів. Тому й досі ми не в змозі згуртуватися навколо притаманних собі традиційних цінностей і ментальних орієнтирів. Радянські стереотипи так в’їлися в наші кістки і мізки, що ми ще недавно боялися називати себе нацією, а російського загарбника – ворогом. Наслідки Великої Світоглядної Депресії й досі позначаються на цілому нашому житті, й подолати їх значно важче, ніж свого часу американцям – їхню Велику Економічну Депресію…
На покарання у радянської людожерні були навіть плани – скільки тисяч громадян стратити, скільки засудити до каторги й таке інше. Вироки поділялися на категорії. І-а – «розстріл», ІІ-а – ув’язнення в ГУЛагу. План для України за І категорією становив у 1938 р. на 83122 осіб. З проханнями про «додаткові ліміти» (тобто про збільшення розстрілів) до Кремля не раз зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Вночі приходили за сусідами, родичами, друзями, і людина з жахом чекала на свою чергу. Між співробітниками та навіть ріднею панувала підозріливість, всі шукали шпигунів і шкідників, панічно боялися доносів і на зборах таврували «ворогів народу» – часом власних друзів та родичів. Показові процеси, суцільні доноси, публічна відмова дітей від батьків були нормою.
Після смерті Сталіна та під час хрущовської «відлиги» частина репресованих була звільнена з таборів. Але їхні права повністю не були відновлені. Так і моя мама 1957 р. була звільнена «зі зняттям судимості»…
1990 р. вона була повністю реабілітована.
Через рік був ухвалений Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Протягом 1991–2001 р.р. в Україні було реабілітовано 248 тис. 810 громадян.
Влада і нині переважно соромиться чітко заявляти свою позицію щодо політичних репресій в Україні. Дехто, щоправда, раз на рік у Биківні промовляє завчені фрази. Не замислюючись глибоко над суттю страшного, нелюдського експерименту над українською нацією, через який ми у масі своїй досі такою не почуваємося.
Наслідки цього «незамислювання» проникають у ціле наше сьогоднішнє буття, керують нашим вибором і нашим самоототожненням, підказують гнилу позицію «какая разніца». Вони дають ся чути невідворотньо, постійно і з великою шкодою для всього нашого майбутнього.
