uk.wikipedia.orgУкраїнський письменник, драматург, театральний актор, творець українського професійного театру, – М.Кропивницький зажив прижиттєвої слави «корифея сцени».
Народився Кропивницький 10 (22) травня 1840 р. в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині с. Кропивницьке на Кіровоградщині).
Лука Іванович Кропивницький, батько майбутнього митця, походив зі шляхетного роду Кропивницьких гербу Сас.
Дитинство Маркове минуло в маєтку князя О.М. Кантакузена в с.Катеринівка, де його батько працював управителем. З ранніх літ — завдяки маминій науці — добре музикував і співав. Із захватом виступав у аматорському гуртку, де ставили п’єси українських і російських авторів.
З похвальним листом закінчив Бобринецьку повітову школу. З 1862 р. навчався (вільним слухачем) на юридичному факультеті Київського університету.
Марко Кропивницький під враженням від гри актриси О.Фабіанської почав писати свою першу п’єсу (українською мовою) — «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить»). Тоді ж визначився зі своїм театральним покликанням і, провчившися три семестри в університеті, 1864 р. повернувся до Бобринця. Тут діяв створений братом і сестрою Соболєвими театральний гурток, який ставив твори українських і російських авторів: І. Котляревського («Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник»); Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко — волосний писар»), М. Гоголя («Ревизор»), О. Островського («Доходное место»). Саме в цьому аматорському театрі побачила сцену і драма Кропивницького «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (згодом, перероблена, дістала назву «Дай серцеві волю, заведе у неволю»).
Коли Соболєви залишили місто, Кропивницький очолив гурток, займався режисурою і грав на сцені.
1865 р. переїхав до Єлисаветграда. Виступав – і з місцевими аматорами, й у складі гастролюючих тут професійних труп — у приватному театрі Трамбіцького.
У вересні 1871 р., після смерті батька, Кропивницький назавжди полишає казенну службу, продає господарство і з дружиною Олександрою приїздить до Одеси, служити в Народному театрі графів Моркових і Чернишова. Після величезного успіху в ролі Стецька у «Сватанні на Гончарівці» починається його акторська кар’єра.
Сказати, що вона була легкою, було б перебільшенням. Дошкуляли заздрісники-колеги своїми інтригами. Місцева публіка здебільшого ставилася до українських вистав не просто негативно, а й вороже, внаслідок чого керівництво театру стало дедалі частіше залучати актора до російських спектаклів.
1873 р. митець переїхав до Харкова. У трупі А. Колюпанова-Александрова вдалося поставити п’єси «Не ходи, Грицю, на вечорниці» та «За Немань іду» Володимира Александрова, власну драму «Дай серцеві волю, заведе у неволю». Але несприйняття «мови простолюдинів» місцевою публікою повторилося.
На той час Марко Кропивницький як режисер і актор був знаним далеко за межами України, тож на літо 1874 р. отримав запрошення на гастролі до Санкт-Петербурга. Успіх української трупи був великий, однак, за словами самого М.Кропивницького, «Столичні часописи похваляли мої вистави, похваляли й голоси, але ніколи ні жодного слова не сказали про те, відкіля ці таланти й голоси, хто вони Росії і хто Росія їм?».
1875 р. Кропивницького запросила до Галичини та Буковини антрепренерка театрального товариства «Руська бесіда» Теофілія Романович. Успіх у Західній Україні був приголомшливий. «Мене тут, по сцені, вважають апостолом»,- пише Кропивницький своєму другові.
В Галичині Марко Кропивницький створює водевіль «Пошились у дурні», перекладає з російської гоголівського «Ревізора», «Поламане життя» І. Чернишова та «Актор Синиця» Д. Ленського і ставить їх на галицькій сцені.
Поява Емського указу, яким заборонялися, серед іншого, й українські спектаклі, змусила Кропивницького упродовж 5 років працювати в російських трупах, де зіграв «до 500 ролів на московській мові — від губернатора в «Птичках певчих» до Отелло».
Восени 1881 р. заборона на українські спектаклі була скасована, хоча «влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен виключно на малоруському наріччі» не дозволялося. Та український театр почав діяти того ж таки року – в Кременчуці, де режисером і провідним актором у російській трупі працював Кропивницький. Він починає формувати новий український театр, гуртує довкола себе талановитих однодумців, ставить українські вистави, за якими люди стужилися за роки заборони.
Нова ера українського театру почалася з «Наталки Полтавки» Котляревського, яка пройшла з тріумфом. Театр також показував «Дай серцеві волю, заведе у неволю» М. Кропивницького, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» і «Щира любов» Г. Квітки-Основ’яненка, «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицького та інші українські п’єси.
На початку 1882 р. актори на чолі з Кропивницьким приїздять до Києва. 10 січня в театрі Бергоньє (тепер — Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки) спектаклем «Назар Стодоля» за Т.Шевченком розпочалися гастролі. В ролі Назара виступав М.Кропивницький. Саме цей спектакль вважається початком українського професійного театру.
Наприкінці жовтня 1882 р.Кропивницький у Єлисаветграді створює «Товариство акторів» — трупу, яка згодом стала славою і гордістю України упродовж багатьох десятиліть (більш відома як «театр корифеїв»). До трупи увійшли учні М.Кропивницького, згодом великі майстри української сцени — М.Садовський, М.Заньковецька, І. Загорський та інші. Приєдналися й П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М. Садовська-Барілотті.
27 жовтня 1882 р. з постановки «Наталки Полтавки» розпочалася сценічна слава колективу. Вистави були дуже популярними, особливо серед української частини населення, що викликало занепокоєння влади: Київський генерал-губернатор О. Дрентельн заборонив виступи українських театральних колективів на території Київського генерал-губернаторства (Київська, Волинська та Подільська губернії), а також у Полтавській і Чернігівській губерніях, якими він тоді керував.
Кропивницький вирішує їхати до Санкт-Петербурга. Необхідні були великі гроші й офіційний дозвіл влади. На допомогу прийшов відомий український драматург Михайло Старицький. Він продає свій маєток і майже всі гроші вкладає у національний театр, котрий у серпні 1883 р. очолює. Кропивницький лишається режисером та актором.
Під керівництвом М.Старицького трупа відкриває сезон у Одесі, гастролює в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростові-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах. Театр на той час уже має свої власні оркестр, декорації, гардероб. Творча співпраця Старицького і Кропивницького була вельми плідною, однак гастролі в Санкт-Петербурзі так і не відбулися. З різних причин стосунки між митцями загострилися, що й призвело до утворення у квітні 1885р. двох самостійних труп, точніше — двох професійних театрів. З Кропивницьким залишилися М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, І. Загорський та інші. Колектив продовжив працювати.
У листопаді 1886 р. Кропивницький нарешті отримав дозвіл приїхати до Петербурга. Незадовго до цього столична преса вельми зневажливо писала про театр Кропивницького, називала його «мужицьким» та «хохлацьким». Але з перших спектаклів публіка була зачарована професійністю та талантом акторів. Найвідоміший театральний критик О.Суворін, наприклад, зазначив, що в театрі «є такі обдаровання, які були б першими на імператорських театрах» і що «Кропивницький не тільки незрівнянний актор, а й такий самий незрівнянний режисер».
Кропивницький і Заньковецька дістали запрошення служити в імператорському Александринському театрі. Але геніальні актори залишилися вірними українській сцені.
У 1880—1890 рр. М.Л.Кропивницький створив чотири високопрофесійні драматичні трупи, гастролював Україною, виступав сценах Варшави і Тбілісі, Вільнюса і Москви, Петербурга і Баку.
22 листопада 1896 р. в Одесі Кропивницький, «батько українського театру», як його називали, відзначав двадцятип’ятиріччя своєї театральної діяльності. Надійшли численні вітання від корифеїв світової сцени. Газети і журнали Києва, Харкова, Одеси, Львова, Петербурга, Москви, багатьох інших міст розмістили ювілейні публікації. Преса назвала ці дні «тижнем Кропивницького».
1890 р., в розквіті слави, М.Кропивницький оселився на мальовничому хуторі Затишок, «за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп’янська».
1902 р., здоров’я Марка Лукича погіршилось, і він уже не виступав постійно на сцені, надавши перевагу садові та обійстю. Господарем він був чудовим – за зразкове господарювання навіть був нагороджений бронзовою медаллю виставки у Куп’янську 1909 р. Приймав гостей – друзів та колег. Рибалив, фотографував, вечорами на фісгармонії виконував прелюди Й.-С.Баха. Словом, відпочивав душею і натхненно працював.
У Затишку митець написав понад двадцять п’єс: «Олеся», «Замулені джерела», «Титарівна» (за Шевченком), «Супротивні течії», «Розгардіяш», «Страчена сила» та інші. Перекладав українською Шекспіра, Мольєра, Гоголя. Гастролював. Виступав перед мешканцями навколишніх сіл із власними творами, поезіями Т. Шевченка, Л. Глібова, інших українських письменників. Організував у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. А ще – створив перший у Російській імперії дитячий театр.
13 березня 1910 р. М.Л.Кропивницький узяв участь у Шевченківському вечорі в Києві. Затим побував на такому ж вечорі в Єлисаветграді, на кілька днів заїхав до Бобринця, щоб зустрітися із земляками, потім – наприкінці березня — вирушив із трупою Колісниченка на гастролі до Одеси. Під час цих гастролей Кропивницький захворів. 21 квітня 1910 р., повертаючись до себе на хутір, Марко Лукич раптово помер у потязі від крововиливу в мозок.
Майже всі українські газети і журнали своїми публікаціями вшанували пам’ять великого майстра. Всі видатні митці України та інших країн відгукнулися на трагічну звістку. Так, Микола Міхновський зазначив, що «…помер не просто великий артист, який володів чарівним даром, помер національний письменник, національний діяч тої доби, коли бути національним діячем не багато хто відважувався…»
Поховано М.Л.Кропивницького в Харкові на старому цвинтарі, біля церкви Усікновення глави Івана Предтечі. 1914 р. на могилі митця встановлено погруддя роботи скульптора Ф.Балавенського. За радянських часів влада знищила цвинтар, розбивши на кістках «молодіжний парк», проте могила великого українського митця збереглася.
За кілька днів по смерті Марка Кропивницького, у квітні 1910 року, українська громадськість звернулася до Харківської міської думи з пропозицією встановити пам’ятник «батькові українського театру» в Театральному сквері м. Харкова, поруч із пам’ятниками Пушкіну й Гоголю. Газета «Южный край» оголосила збирання коштів на створення пам’ятника на могилі М.Л.Кропивницького. Через чотири роки він буде встановлений, утім Микола Вороний констатуватиме, що споруджено його переважно коштами і турботами родини великого майстра, і тільки незначна частина грошей передана приватними жертводавцями через редакцію «Южного края».
«Сумна доля здебільшого чекає наших національних діячів по їх смерті! Ще й досі багато у нас славних могил стоять неопоряджені, часом навіть без хрестів — занедбані, забуті невдячними потомками тих, хто весь свій хист, всі сили і життя поклали для добра рідної справи», — написав М. Вороний. Якими ж актуальними ці гіркі слова залишаються й донині!..
М.Л.Кропивницький належить до тих великих синів України, кого гідно пошановано. У липні 2016 р. обласний центр Кіровоград було перейменовано на місто Кропивницький. Ім’я Марка Кропивницького присвоєне Кіровоградському обласному академічному українському музично-драматичному театрові, Центральній бібліотеці в м. Миколаєві. Його ім’ям названі вулиці у Києві, Харкові, Кропивницькому та інших містах. На честь митця перейменоване і село, де він народився.
1982 р., за постановою ЮНЕСКО, 100-річчя від дня заснування М.Кропивницьким «театру корифеїв» відзначалося на міжнародному рівні.
Любий серцю Марка Кропивницького хутір Затишок, де він жив і творив упродовж двадцяти років, був свого часу приватними коштами відбудований, але нині знову занедбаний…
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
