24smi.org«А ти,
зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій,
підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили і розбивають твій
дух. Зневір’ ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли
на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя, твій добробут. Тільки міць,
єдність та тверде непохитне устремління до повної незалежності і свободи може
бути нашим побратимом…»
Це про тебе, сьогоднішніх українцю та українко, говорить великий
син нашої нації Симон Петлюра. Це нас, нинішніх, він закликає: будьте
несхитними і згуртованими, місця зневірі й розпачу немає, боротьба за Незалежність
— триває.
Державний і військовий діяч, політик і публіцист. Організатор
українських Збройних сил. Генеральний секретар з військових справ у
Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради, Головний Отаман військ
УНР. Голова Директорії УНР…
Симон Петлюра був
людиною, яка блискуче поєднувала в собі таланти полководця і публіциста,
журналіста і дипломата.
Він віддав усі сили створенню потужної, патріотичної
української армії, адже мріяв про велику, сильну Україну, здатну захистити свою незалежність. І
віддав усі свої сили, здібності, й саме життя Україні.
Це одна з тих постатей, які тримають і триматимуть на
своїх плечах небо Української Ідеї.
Симон Васильович Петлюра народився 23 травня ( є й інші дати –
22 та 17) 1879р. у передмісті Полтави. І мама, й батько
походили зі старовинних козацьких та священичих родин. Батько Василь Павлович
займався візництвом. Мати Ольга Олексіївна, з дому Марченко, була донькою
засновника Київського Іонинського скиту: її батько по смерті дружини постригся
в ченці.
Діти в родині Петлюр виховувалися в питомій українській
православній атмосфері. У 13 років Симон вступив до церковно-парафіяльної
школи, навчався у Полтавській духовній семінарії, проте навчання не завершив –
як один із організаторів збирання підписів проти порушення прав семінаристів,
був із семінарії відрахований.
Незадовго до цього С.Петлюра організував відзначення
річниці перепоховання Тараса Шевченка, де промовляв М.Міхновський. Під
враженням від промови 1900 р. Симон вступив до підпільної Революційної Української
Партії (РУП).
С.Петлюра та його однодумці організували селянський
мітинг у Решетилівці на Полтавщині, який переріс у заворушення. На обрії замаячів
арешт. Восени 1902 р. С.Петлюра та його товариш П.Понятенко виїхали на Кубань.
Тут Симон викладав у станичній школі та початковому
училищі, дописував до місцевих періодичних видань. За дорученням наказного
отамана Кубані Я.Малами систематизував архівні документи кубанського козацтва.
У Катеринодарі організував осередок РУП – «Чорноморську вільну громаду».
Організація розгорнула національно-культурну та революційну роботу по цілій
Кубані, спираючись на українців, які
вчителювали у станицях.
Кубанські вольнощі тривали недовго: «охранка» вийшла на
слід, і Петлюру заарештували та доправили до Катеринодарської в’язниці. Потім,
щоправда, випустили — під заставу, внесену батьком.
Восени під чужим ім’ям Симон виїхав до Львова, одразу
почав працювати в закордонному комітеті РУП, редагував партійний часопис
«Селянин».
Після амністії 1905 р. повернувся до Києва, на II з’їзді
РУП, на якому вона трансформувалась в Українську соціал-демократичну робітничу
партію (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж виступив проти
призначення В.Винниченка редактором центрального друкованого органу партії
через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». З’їзд Винниченка не
затвердив, а між ним та Петлюрою почався конфлікт, який вже ніколи не
припинявся.
З липня 1906 р. Петлюра працює секретарем київського
щоденника «Рада», співредактором часопису УСДРП «Слово». У 1908—1910 рр. в
Санкт-Петербурзі бере активну участь в українському русі. На початку 1910-го
переїжджає до Москви, де на нього чекає кохана – студентка Московського
університету, полтавка Ольга Більська. Симон бере з Ольгою цивільний шлюб, а
згодом – у 1915 р. – офіційний. 1911 р. у подружжя народжується донька Леся.
Коштом української громади у 1912-14 р.р. Петлюра видавав
журнал «Украинская жизнь», виявив себе як громадський діяч із великим
майбутнім. Так, український і російський філолог, професор Московського
університету, академік Ф.Корш тоді писав про нього: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе… Петлюра —
безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із
того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого
демократичного часу стають національними героями…»
1916 р. Симон Петлюра вступив на службу до Всеросійського
Союзу Земств — на посаду голови Контрольної Колегії Земського Союзу на
Західному фронті. Оселився з родиною в Мінську, де навесні 1917 р. ініціював та
організував Український з’їзд фронту, був обраний головою української фронтової
ради, яка делегувала його на I Всеукраїнський військовий з’їзд (початок травня
1917 р.) На з’їзді був обраний до складу Українського Генерального військового
комітету, незабаром став його головою, увійшов до складу Української
Центральної Ради. 28 червня був призначений на посаду Генерального секретаря з
військових справ Генерального Секретаріату УЦР. Прагнув створити сильну армію і
вважав, що це велике завдання можна виконати лише через українізацію війська.
Противниками сильної армії виявилися деякі члени УЦР, насамперед –В.Винниченко,
який домігся, аби посада військового Генсекретаря взагалі не була затверджена.
Офіційно цю посаду Петлюра обійняв 13 листопада, і його
перший наказ українському війську був:негайно зайняти всі урядові об’єкти
Києва. 15 листопада була розіслана його відозва до війська: «Я, яко генеральний секретар по військових
справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й
друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та
з’єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки
становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь
славними потомками великих предків…»
Симонові Петлюрі належить рішуче припинення спроб
більшовицьких переворотів у Києві в листопаді та грудні 1917 р., через що В.Винниченко
звинуватив його у «розпалюванні конфлікту з російською Радою Народних Комісарів».
18 грудня Петлюра, протестуючи проти «пробільшовицької» позиції уряду, подав у
відставку.
У січні 1918 р. Симон Петлюра очолив Гайдамацький кіш
Слобідської України. Військове формування взяло активну участь у боях з
червоними під Гребінкою, а головне — у придушенні
січневого повстання більшовиків проти Центральної Ради в Києві. С.Петлюра
особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки, які першими
увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків провели 1 березня
урочисту ходу на честь перемоги. Популярність і вплив отамана у війську стрімко
зростали, й соціалісти в уряді звинуватили його у «військовій змові з метою
встановлення правої диктатури», тож 12 березня 1918 р. він був усунутий від
командування Гайдамацьким кошем.
У березні 1918 р. Симон Петлюра очолив Київське
губернське земство, незабаром на його основі створив та очолив Всеукраїнський
союз земств. Цю посаду обіймав і за часів Гетьманату (29 квітня — 14 грудня
1918 р.) З цієї посади став небезпечним суперником Скоропадського. Швидко
створив розгалужену мережу радикально налаштованого підпілля; через спілки
«Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз», чиї дії координував через Союз земств,
акумулював ресурси; стрімко поширював вплив на дрібне й середнє селянство.
Організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. За
словами начальника штабу гетьмана Скоропадського — Бориса Стеллецького, якого
важко запідозрити в симпатії до отамана, — Петлюра «…значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і
можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом…»
27 липня 1918 р.
Симон Петлюра, разом із Ю.Капканом, М.Поршем, В.Винниченком, був заарештований
за антигетьманський маніфест із вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння
та повернення землі селянам. Винниченка випустили наступного дня, Капкана і
Порша — через кілька діб, Петлюру тримали в Лук’янівській в’язниці майже чотири
місяці.
Після звільнення Симон Васильович, якого заочно обрали до
складу Директорії, одразу вирушив до Білої Церкви, де дислокувався загін
Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Останнім поштовхом до
антигетьманського повстання стало підписання П.Скоропадським «Грамоти про
федерацію з Росією».
15 листопада Симон Петлюра, як Головний Отаман Військ
УНР, разом із начальником штабу військ Олександром Осецьким, видав Універсал до
українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. 11 грудня
під час переговорів у Козятині з делегацією вищого німецького командування
підписав домовленість про негайне виведення німецьких військ із території УНР.
14 грудня 1918 р. війська Симона Петлюри взяли Київ штурмом. Гетьман Скоропадський
зрікся влади. 19 грудня Директорія з тріумфом прибула до столиці України.
С.Петлюра очолив міністерства військових та морських
справ, мистецтва і народного здоров’я. Наприкінці січня, після проголошення
Акту Злуки, до п’ятьох керманичів Директорії приєднався представник
Наддністрянської України Євген Петрушевич.
Симон петлюра. Усвідомлюючи, яку величезну загрозу
українській незалежності несе більшовизм,
омагався якнайшвидшого оголошення війни більшовицькій Росії. Цьому чинив
спротив В.Винниченко, який усе ще сподівався порозумітися з більшовиками.Тож
війна була оголошена тільки 16 січня — на
той час червоні вже захопили Харків і Чернігів та підступили до Полтави.
9 травня 1919 р. С.В.Петлюра був обраний Головою
Директорії, отримавши практично необмежені повноваження та право одноосібного командування
військом, яке поділив на три угруповання: Правобережне (під орудою О.Шаповала),
Східне (Є.Коновалець) та Південне (А.Гулий-Гуленко). 30 серпня 1919 р. Петлюра здобув
Київ, проте наступного дня був змушений залишити столицію під натиском
російського війська.
8 липня на переговорах представників УНР і ЗУНР
Є.Петрушевич наполіг на відході УГА та переїздові уряду ЗУНР за ріку Збруч.
Невдовзі командування УГА – М.Тарнавський, А.Шаманек та А. Ерле — без погодження з Є.Петрушевичем, «через
катастрофічний стан війська» підписали сепаратний Зятьківський договір з
командуванням денікінських «Збройних сил Півдня Росії». «Зятьківські угоди» з
денікінцями означали де-факто розторгнення Акту Злуки УНР і ЗУНР. Одразу після
підписання договору денікінці розпочали наступ на позиції військ УНР, і коли
вояки УГА раптово залишили свої ділянки фронту, армія УНР змушена була
відступити.
15 листопада, з від’їздом за кордон членів Директорії Ф.Швеця
та А.Макаренка, Директорію одноосібно очолив Симон Петлюра.
17 листопада в Одесі договір між урядом ЗУНР та
А.Денікіним був офіційно підписаний, і УГА підпорядкувалася ЗСПР. Подальше
існування ЗУНР договором не передбачалося. Полк Січових Стрільців І.Андруха
залишився вірним УНР.
26 листопада текст договору потрапив до штабу С.Петлюри. «Для мене тепер ясно, що галичани з їх
симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати
в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою…», — згадував слова
Головного Отамана підполковник армії УНР О. Доценко.
4 грудня 1919 р. делегація ЗУНР на чолі з С.Витвицьким
оголосила посольству УНР у Варшаві про розірвання Акту Злуки в односторонньому
порядку.
5 грудня Головний Отаман віддав наказ про початок
Зимового походу. (Довідка: Перший Зимовий похід Армії УНР тилами Червоної та
Добровольчої армій, 6 грудня 1919 — 6 травня 1920 р.р. Найгероїчніша сторінка
воєнного мистецтва за часів Української Революції 1917 — 1921 рр. Наприкінці
походу бойовий склад армії УНР налічував 4319 осіб, 2100 багнетів і 580 шабель,
81 кулемет, 12 гармат. Зміцнів бойовий дух вояків, а сама армія набула в
Україні величезної підтримки).
6 грудня 1919 р. Голова Директорії виїхав до Варшави для
підготовки підписання договору про військово-політичний союз із Польщею проти
більшовицької Росії. За договором Польща визнавала незалежність УНР та надавала
військову допомогу, а УНР визнавала українсько-польський кордон по Збручу й
далі по Прип’яті до її гирла. У квітні 1920 р. український та польський уряди
підписали договір, але він не був ратифікований. Річ Посполита порозумілася з
Москвою й фактично віддала Україну на розтерзання більшовикам.
У листопаді 1920 р. Симон Петлюра очолив у Польщі уряд
УНР у вигнанні. 31 грудня 1923 р. вирушив до Австрії, потім — до Угорщини,
Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі. Продовжував виконувати обов’язки
Голови Директорії та Головного Отамана УНР, почав видавати тижневик «Тризуб».
25 травня 1926 р., о 14.00, біля книгарні на розі вулиці
Расін та бульвару Сен-Мішель у Латинському кварталі Симона Петлюру сімома пострілами впритул убив
агент ГПУ Самуїл Шварцбард. Під час слідства та суду убивця назвав мотивом
злочину нібито помсту за міфічні «єврейські погроми». «Ввіддані друзі»
більшовицької Москви – французькі комуністи, які мали тоді достатньо великий
вплив у своїй країні – робили все, щоб «справа Петлюри» не набувала розголосу з
уст української діаспори, налаштованої проти Москви непримиренно.
Співробітник КДБ П.Дерябін, який 1954 р. втік до США, під
час свого виступу в Конгресі Сполучених Штатів заявив, що убивство С.Петлюри
було спецоперацією радянських спецслужб.
1994 р. історик Юрій Шаповал виявив серед компартійних документів,
що зберігалися під грифом «Совершенно
секретно», лист уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР при Раднаркомі
Української РСР О.Шліхтера до секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, де містилися
чіткі директиви, в якому напрямі скеровувати судовий процес над С.Шварцбардом.
Це один з найважливіших документів, який
свідчить про участь радянських спецслужб у вбивстві Головного Отамана.
Симона Васильовича Петлюру поховали на паризькому
цвинтарі Монпарнас.
У Києві, Львові, Рівному, Івано-Франківську, Полтаві,
Тернополі, Вінниці, Дніпропетровську та багатьох інших містах ім’ям Головного
Отамана названі вулиці. У Парижі діють музей Симона Петлюри та бібіліотека його
імені.
Нам залишилися безцінні заповіти великого українця. Серед них – і цей: «Дбаймо про підвищення нацією моральних елементів її буття — творчої любови до Батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним».
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
