Навколо нас розгортається боротьба за позитив, в яку на тому чи іншому боці включилися майже всі політики.
Позитив це певне сприйняття минулого, теперішнього та майбутнього, яке дає підстави для оптимізму значно більші, ніж для песимізму. Позитив є суб’єктивним переживанням відношення людини до світу, що походить з уявлення про рівновагу, справедливість, наявність смислу та перспективи.
Простого факту народження чи життя, плавання за течією чи пасивності аж ніяк не досить для позитиву. Право на позитив не є природнім чи таким, що існує від народження. Позитив потрібно заслужити. За позитив потрібно боротися.
Боротьба за позитив походить з уявлення про право на позитив та з надії на краще.
За позитив немає сенсу боротися, коли немає надії на краще. Усякий раз, коли сподівання на краще зникає, дорікати можна лише собі. І ключовим в появі такого сподівання є власна сміливість, власна рішучість, власна готовність до великих зусиль.
Отже боротьба за позитив походить з попередніх власних зусиль, які породжують надію на краще, та зі спрямування нової активності на ще більші нові позитивні зміни світу. Право на позитив не дарується, а здобувається надзусиллями боротьби за позитив.
Сторони цієї боротьби розподіляються в залежності від планки домагань та від принесених жертв. Хто має невеликі домагання та приніс малі жертви, тому легше бачити та отримувати позитив. Хто має великі домагання та приніс великі жертви, той бачить негатив, який конструктивно обертає на позитив власною активністю.
Але у слабких громадянських суспільствах право на позитив повсякчас є передовіреним, делегованим, зовнішнім. Люди, які довго жили під соціальним, психологічним, політичним, економічним та культурним примусом, сподіваються на позитив, який створюється кимось, не ними, іншими чи взагалі чужими людьми. Це даремні сподівання.
Чужий позитив
Коли ми не здатні створювати власний позитив, ми живемо повсякчас на чужому позитиві, який створюється у вигляді не стільки активної дієвої позиції, скільки власне піару навколо пасивних дій. Тобто позитив має не дійсний, а дутий, штучний, маніпульований характер.
Справді позитивна діяльність зазвичай має позитивну оцінку, що потребує невеликих зусиль на оцінювання. І лише негативна чи сумнівна діяльність вимагає надмірних зусиль на свою штучну позитивну оцінку.
Зараз структура оцінки позитиву та негативу в Україні влаштована таким чином. На першому місці стоять зовнішні оцінки того, що відбувається у нас, тобто оцінки США та Європи (зокрема Франції, Німеччини та країн Балтії, меншою мірою Польщі та Угорщини). На другому місці стоять оцінки Росії в негативному контексті – в сенсі того, чим сильніше ворог критикує, тим більш вірно ми все робимо. Не третьому місці стоять оцінки власних лідерів думок, де соціальні мережі вже важать більше, ніж телебачення. На четвертому місці стоять опоненти влади – опозиція, нові активні політичні партії та громадські організації. На п’ятому місці стоять оцінки нашої влади, недовіра до якої дуже висока. На шостому місці стоять решта оцінок – колишніх країн СРСР, інших країн світу.
В чому суть позитиву чи, інакше кажучи, яка структура позитивної оцінки України після Революції Гідності?
Цих структур дуже небагато:
1) Збереження територіальної цілісності України;
2) Європейська геополітична орієнтація;
3) Реформи;
4) Деолігархізація;
5) Боротьба з корупцією;
6) Активізація громадянського суспільства, зростання середнього класу, контроль суспільства над владою (зміщення суб’єктності від влади до суспільства).
Причому українці для своєї оцінки беруть до уваги всі ці структури.
Але давайте подивимося на оцінку Голови представництва Євросоюзу Хюга Мінгареллі, яка була широко розрекламована в Україні: “Ми не сумніваємося в тому, я не буду зараз перелічувати список реформ, які були впроваджені в дуже важких умовах, проте, якщо ви цього не бачите – ви або ідіоти, або люди з обмеженою точкою зору…”
Що не так з цією оцінкою? Адже реформи справді були. Правда лише на папері, бо реально українські громадяни їх так і не відчули, оскільки життя за останні роки погіршилося чи принаймні не покращилося. Але оцінка ця виходить з реформістського фетишизму. Решта закордонних оцінок щодо ситуації в Україні, де експерти виходять за межі цього реформістського фетишизму, є надзвичайно негативні.
За європейську геополітичну орієнтацію (асоціація з ЄС) ми заплатили Росії Кримом та воюючими ТОТ ДЛО. Через безвізовий режим ми втратили мільйони економічно ініціативних та політично відповідальних представників середнього класу, які виїхали з країни. Реформи до актуального та очевидного покращення в країні не призвели. Олігархів переслідують лише за кордоном, а в Україні відбувається лише перерозподіл активів між олігархами, зокрема на користь олігарха-президента. Корупція за роки після революції зросла. Громадянська суб’єктність, яка значно зросла після революції і яка фактично дозволила зупинити ворога, знищена владою.
Ось приблизно хоч якась адекватна оцінка. Чи можна її заперечити? Звичайно. Але от питання – чи це заперечення підтримає більшість громадян? Ні, не підтримає. Про це свідчать соціологічні опитування. Українська громада у своїй більшості оцінює досягнення після революції як негативні.
Нагнітання штучного позитиву
Виникає питання – що в цій ситуації робити? Нагнітати негатив чи нагнітати позитив, якщо звичайно є така можливість.
В ідеалі, звичайно, нічого не потрібно було б нагнітати.
Чи могла би влада позитивно зреагувати на недовіру до себе? Теоретично могла би.
Позитивною реакцією влади мало би бути:
1) визнання неспроможності справитися з проблемами після революції;
2) взяття владою на себе відповідальності за відтворення старих проблем;
3) відставка чи призначення дострокових перевиборів усіх гілок влади.
Так було би правильно, саме цього громадяни очікували.
Зверніть увагу – очікувалася не нова революція, не нові протести, а саме адекватні законні позитивні дії влади, до якої була післяреволюційна довіра, але яка не справилася з виконанням завдань Революції Гідності. Натомість влада почала нагнітати штучний позитив – на телебаченні, через економічний тиск на середній клас, через силовий примус активної громадськості.
Громада, лідери суспільної думки та опозиція на таке нагнітання позитиву владою відповіла нагнітанням негативу – принаймні задля балансу. Влада назвала це популізмом. Причому зростання корупції та олігархічне здирництво за участі влади продовжувалося.
Коли традиційні способи штучного опозитивлення оцінок ситуації в країні не спрацювали, включилися політичні технології – спроба улестити націоналістів, активізація так званих порохоботів, зустрічі з популярними блогерами і т.д.
Чи призведе це до створення позитиву?
Можливо, але це ж буде штучний позитив. А штучний позитив не спрацює, бо всі, і навіть його замовники та виконавці, розуміють, що це штучний позитив, несправжній.
Може є якісь таємні програми і влада за рахунок штучного позитиву хоче протриматися для реалізації цих програм?
Читайте також: Яких протестів насправді потребує Україна – думка
Чи може влада серйозно вірить, що вона таки зробила 144 реформи і вони ось-ось спрацюють? Я дуже хочу, щоб ці реформи спрацювали. Але читаючи та слухаючи економічних та політичних експертів, навіть дуже лояльних до влади, я не бачу, щоб вони переконливо показували це “реформи ось-ось спрацюють і життя покращиться”.
Саме час мабуть вдатися до вже випробуваної технології попередньої влади – шукати та публікувати розповіді “свідків покращення”.
Але навіть це не допоможе, тому що “свідків погіршення” набагато більше, і їх не вдасться піймати на таку туфту.
В цьому сенсі важливо зрозуміти нашу реакцію на оцінку ситуації в контексті нагнітання штучного позитиву.
Тобто важливо зрозуміти наші емоційні переживання негативу на тлі штучного позитиву. Головна емоція – це зовсім не ненависть. Жоден з представників цієї здирницької влади на ненависть не заслуговує, бо дрібні у них мотивації, примітивні реакції і ніякий діалог з їх критиками.
Ну хоча б що-небудь таке незвичне, щоб десь хоча б якесь мислення, якась уява, якась інновація, якесь, дай Бог, диво.
Забудьте про ідеології, про політичну позицію і про те, хто підтримує владу, а хто не підтримує. Просто подивіться на тих, хто транслює штучний позитив. Хіба можуть ці люди з давно потухлими очима, нудні і нецікаві, транслювати справжній позитив?
Основна реакція на штучний позитив – нудота. Тобто нудно так, що блювати тягне.
Справжній позитив
Уявіть собі безрадісну перспективу – ще довго ми будемо в стані Мінських домовленостей, корупційних скандалів, олігархічного здирництва і дрібних подій. І ніякого світла в кінці тунелю цього українського “вічного повернення”.
Ніхто не хоче жити в країні штучного позитиву. Ніхто не хоче жити в шоколадному болоті.
А може все не так і погано? Може я просто нагнітаю негатив? Де правда?
Чи є індикатор, який би дозволи визначити, де штучний позитив, а де справжній?
Є такий індикатор.
Це – молодь. Нехай влада разом з усіма своїми порохоботами та контрольованими телеканалами спробує запропонувати молоді той позитив, який вона вважає справжнім, і переконати молодь не їхати за кордон.
Якщо молоді люди повірять, то не треба більше жодних слів і переконань. А поки що молоді люди валять з нудної країни в такій кількості, що всі ці слова про “позитиффчик” просто понуре лайно.
Читайте також: Настроения молодежи не такие уж и однозначные
Революція тоді досягає успіху, коли в неї включається молодь. Якщо молодь не включилася, революція не відбулася.
Хочете знати, де справжній позитив? Шукайте його там, де не нудно, де драйв, де енергія, де сексуальність, де краса, де добро. Робіть цікаві речі, женінь геть нудних людей, не вірте тим, хто нудить.
Очевидно, що справжній позитив існує. Він існує в процесах справжнього, енергійного, цікавого.
Цей позитив щонайперше проявляється в переформулюванні завдань революції.
За умов всевладдя олігархів та корупції Україна ніколи не зможе повернути втрачені території, тому повна люстрація правлячого класу є найважливіша умова відновлення територіальної цілісності країни. Європейську інтеграцію потрібно поставити на паузу до проведення Україною перетворень в напрямку сильної економіки. Потрібні інновації, а не реформи за чужими зразками.
Читайте також: Молодь творить майбутнє та залишається поза політикою
Потрібно розпочати демонополізацію та розукрупнення олігархічних бізнесів, судові процеси проти олігархів. Потрібно стимулювати зростання середнього класу, що є необхідною умовою появи нового актора не тільки економічного, але і політичного процесу. Це інші цілі, ніж ті, які ми усвідомлювали під час Революції Гідності.
Зрештою потрібна інноваційна Конституція, зорієнтована на світ майбутнього. Потрібна стратегія розвитку країни в умовах нового світу – космічної експансії, роботизації та андроїдизації, електронної демократії та відмирання держави, появи віртуальних світів та моделювання в них нових напрямків розвитку актуального світу, життя в умовах безробіття (прекаріат) та введення базового доходу, діяльності корпорацій, які здійснюють технологічні прориви, а не заробляють за рахунок монополій та державного примусу.
Цього хоче молодь, отже це потрібно країні. Це справжній, а не штучний позитив. В країні, яка це буде здійснювати, буде цікаво жити, і їхати нікуди не буде потрібно.
Відповідь саме на такі масштабні виклики і створює позитивну перспективу.
Давайте позбавимося нудних людей біля влади і зробимо Україну цікавою.
