msdnipro.com3 грудня 1772 року народився Григорій Сковорода
Уявити, що Григорій Сковорода народився 295 років тому, майже неможливо. Його філософська думка і поетичне серце настільки живі, його ставлення до світу, людей і до себе настільки надихаючі, що Григорій Савич цілком може вважатися нашим сучасником.
Проте… Сковорода народився 3 грудня 1722 року.
В містечку Чорнухи Лубенського полку (нині Полтавська область), у козацькій родині середнього достатку.
Початкову освіту Григорій здобув у сільській школі, а з 12 років уже навчався в Києво-Могилянській академії. Тут вивчив латину, грецьку, польську, німецьку, церковнослов’янську та цілу низку інших мов, захопився філософією , літературою. Був у навчанні першим. Вільного часу мав небагато, та й його присвячував бібліотеці. Під впливом Феофана Прокоповича глибоко перейнявся просвітительськими переконаннями.
Григорій мав прекрасний голос і довершений музичний слух, тож із академії його забрали до Петербурга, де 1741-44р.р. співав у придворній хоровій капелі.
У 1745-50р.р. Г. Сковорода навчався за кордоном: Будапешт, Пресбуг (теперішня Братислава), Відень, Рим, Венеція, Флоренція, Галле… .
Повернувшись в Україну, читав поетику в Переяславському колегіумі. Однак єпископ Переяславський суворо заборонив підготовлений викладачем «вільнодумний» курс «Разсужденіе о поэзіи и руководство к искусству оной», тож Сковорода залишив колегіум і від 1751р. продовжив навчання у класі богослів’я Київської академії. Проте через два роки з академією розпрощався, тепер уже – назавжди.
1759р. Григорія Савича запросили викладати у Харківському колегіумі. Та з одного боку — дошкуляли церковники, вимагаючи, щоб висвятився, з іншого – морально-етичні принципи Скоровороди аж ніяк не співпадали із офіційними. До того ж дедалі гучніше кликала його стезя мандрівного філософа і просвітителя…
Впродовж мало не 30 років життя Г.Соворода подорожував багатьма селами й містами України, поширюючи свої світоглядні цінності.
Сковорода був переконаний, що всі люди рівні між собою, й кожен, незалежно від походження і соціального становища, має абсолютне право на щастя, свободу, самовдосконалення.
Він бачив рівність і братерські взаємини в ідеальному суспільстві, яке називав «горнєй республікою», а виховання майбутніх поколінь — у самопізнанні, вдосконаленні розуму й почуттів та виявленні власних природніх схильностей до того чи іншого заняття, до «сродного труда» — тобто відповідного нахилам і якостям людини.
Унікальним, неповторним є все, що створив Сковорода, все спонукає до роздумів над вічними людськими цінностями. Та, напевне, особливе місце посідає в його доробку філософія серця, органічно притаманна українській нації. «Голова всього в людині є серце людське, – писав мудрець. – Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а все інше є зокілля… Серце – корінь життя та обитель огню і любові».
Про мандрівного філософа говорила вся Україна, кожен прагнув зустрітися з ним, почути його, поспілкуватися. Надходили й численні пропозиції від духовних та світських осіб обійняти посади, що цілком відповідали би високому інтелектуальному рівневі Сковороди. Навіть із Києво-Печерської лаври долинуло: прийміть, мовляв, духовний сан і станьте «стовпом церкви і окрасою духовної обителі». Григорій Савич на те відповідав: «Мій жереб із голяками». Та й на пропозицію цариці Катерини стати її придворним філософом також відповів із тонкою іронією: «Мені мої сопілка та вівця дорожчі царського вінця»…
На цей час припадає знайомство Григорія Савича з одним із кращих його учнів – Михайлом Ковалинським, майбутнім автором найповнішої біографії Сковороди, на яку донині посилаються дослідники його життя і творчості. Безцінними є листи Сковороди до Ковалинського, в яких висловлені найважливіші філософські ідеї великого українського мислителя.
Григорій Сковорода помер 9 листопада 1794р. в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині).
Перед смертю викопав собі могилу, затим повернувся до своєї кімнати, вдягнув чисту білизну, помолився і ліг, поклавши під голову свої рукописи та навхрест склавши руки на грудях. На вечерю та наступного дня — на сніданок – не вийшов. Аж під обід господар, що в нього Сковорода зупинився, вирішив навідатися: Григорій Савич був уже далеко від цього світу…
На прохання філософа, на хресті над його могилою викарбувано: «Світ ловив мене, та не спіймав…».
Самому ж Сковороді, дозволимо собі сміливість стверджувати, в магічний спосіб вдалося спіймати світ у тенета геніального розуму, відкрити людству його досі незвідані якості й прояви, спонукати людину мислити, пізнавати себе і світ, вдосконалюватися.
Про те, ким був для українців Григорій Сковорода, чи не найкраще сказав Микола Костомаров (Слово о Сковороде. «Основа», 1862, № 8): «Мало можна вказати на таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам’ятав і поважав народ. На усьому просторі від Острогозька (Воронізької губернії) до Києва, у багатьох будинках висять його портрети; всякий грамотний українець знає про нього; ім’я його відоме дуже багатьом з неписьменного народу; його мандрівницьке життя — предмет народних оповідань; у деяких місцевостях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з повагою; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає сімейну гордість онуків; мандрівні співаки засвоїли його пісні — на храмовім святі, на торговищі нерідко можна зустріти натовп народу, що оточує цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: «Всякому городу нрав і права…»
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
