heroes.profi-forex.org«Невільник той, хто душу не зберіг і став її двоногою тюрмою…»
Микола Руденко
Микола Данилович Руденко народився у с. Юр’ївка Лутугинського району на Луганщині, в шахтарській сім’ї.
7-річним втратив батька – той загинув у шахті. Залишившись без годувальника, родина, де крім Миколи було ще двійко діток, взялася до тяжкої праці на землі. Невдовзі Руденки вже мали волів, коня, корівчину. Однак за якийся рік матір загнали до колгоспу, а всю худібку забрали.
У 8 літ Микола дістав серйозну травму, перестав бачити на ліве око. (Через 63 роки сталося справжнє диво: у письменника, осліплого зовсім внаслідок поранень на фронті та катувань у радянських таборах, зненацька ліве око знову прозріло).
Ще в дитинстві почав віршувати, друкувався у піонерських газетах, перемагав у конкурсах, став стипендіатом Наркомосу, що допомогло вступити на філологічний факультет Київського університету.
Одразу по закінченні школи вступив до партії. 1939р. був мобілізований до армії (що не бачить на одне око, не повідомив). 4 жовтня 1941р. у боях під Ленінградом Миколу Руденка було тяжко поранено, дуже постраждав хребет, лікарі вважали, що ходити боєць вже не буде. Однак ходити він таки знову навчився. 1946р. демобілізувався, проте навчатися в університеті далі не став – через травму не міг висидіти й кількох хвилин.
1947р. видав збірку поезій «З походу», з нею молодого літератора прийняли до Спілки письменників.
Працював відповідальним секретарем у видавництві «Радянський письменник», редагував журнал «Дніпро», був секретарем парткому СПУ. Виходили друком книги віршів, повісті, романи: «Вітер в обличчя», «Остання шабля», «Орлова балка». Також – низка романів-фентезі: «Слідами космічної катастрофи», «Чарівний бумеранг»…
1949р. під виглядом боротьби проти космополітизму, почався справжній погром єврейських письменників. Якось від Миколи Руденка, на той час спілчанського компартійного секретаря, зажадали негативних характеристик на кількох лтераторів – для судового процесу: на Руденкового товариша і наставника Леоніда Первомайського, М.Талалєвського, Г.Полянкера… М.Руденко таких характеристик не дав. А вже 1950р. не очолював і не обіймав жодних посад у Спілці. «Довго я залишався дуже партійним, …багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна», — зізнався він якось журналістам. Тож для нього, людини, що вірила у сталінізм, було страшним потрясінням розвінчання культу особи Сталіна. Не полишали думки: як міг цей психічно хворий садист так довго очолювати партію й державу? А може, справа не лише в особі Сталіна? А може, щось не те зі вченням, яке стало основоположним у цій країні?.. Про це розмірковував, піддаючи критиці Марксову теорію доданої вартості, Руденко у своїх самвидавних філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу».
Передчуваючи, що за відлигою настануть для української інтелігенції наастануть справжні люті морози, 1960р. Микола Руденко пише застережливого листа М.Хрущову: «Народ, який прозрів і все зрозумів, не підкориться… І важко навіть уявити, що може статися з цього…»
1974р. Миколу Руденка за критику марксизму позбавили членства в КПРС, наступного – у Спілці письменників. Родина залишалися без засобів до існування. Продав автівку, дачний будиночок, працював нічним сторожем.
На початку 1970-х Микола Руденко включився у активну правозахисну діяльність, в тому числі – у радянському відділенні «Міжнародної амністії».
18 квітня 1975р. М.Руденка було заарештовано, однак невдовзі амністовано ще до суду – як учасника Другої Світової війни.
У лютому 1976р. М.Д.Руденко був примусово скерований до психлікарні – нібито на психіатричну експертизу. Психіатр виявися порядною й небоязкою людиною: діагноз, необхідний для ув’язнення у психушці, фабрикувати відмовився.
9 листопада 1976р. Микола Руденко у московському помешканні академіка-дисидента А.Сахарова провів прес-конференцію для представників іноземних ЗМІ. Він повідомив про створення Української Гельсінської Групи. Невдовзі Самвидав оприлюднив Декларацію УГГ та Меморандум №1, у якому серед порушень прав людини були названі Голодомор 1932-33р.р., знищення УПА, репресії проти української інтелігенції. Також були вміщені списки українських політв’язнів та перелік таборів, де їх тримали.
5 лютого1977р. у Києві Миколу Руденка заарештували. Доправили до Донецького СІЗО. Проти М.Руденка і О.Тихого були порушені кримінальні справи.
23 червня – 1 липня 1977р. в м. Дружківка на Донеччині відбувся суд. Миколу Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років засланя. Письменника звинувачували у «вигадках, що паплюжать радянський державний і суспільний лад», та спробах «зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів».
1978р., згідно з розпорядженням Головліту УРСР, з бібліотек і книгарень були вилучені всі твори Миколи Руденка.
М.Руденко відбував строк у таборах в с. Лєсноє, потім – у с.Барашево (Мордовія). Після того, як передав дружині під час побачення свої вірші, його етапували до зони в с.Кучино Пермської області. А невдовзі Раїса Руденко вийшлау Москві на демонстрацію з вимогою звільнити її чоловіка. У серпні 1881р. її засудили до 5 років таборів суворого режиму.
В таборах Микола Руденко не припиняв боротьби: написав листа до президента США з проханням сприяти у створенні міжнародної комісії для перевірки радянських політичних таборів; оголосив страйк на знак протесту проти введення радянських військ до Афганістану; вимагав запровадження статусу політв’язня. Безліч разів опинявся у штрафному ізоляторі. Потім Руденкові змінили групу інвалідності – з 2-ї на 3-ю – й скерували на тяжкі роботи.
1987р. Микола та Раїса Руденки після таборів і заслання вийшли на волю. Але квартири у Києві вже не було: її конфіскували.
Наприкінці 1987р. подружжя виїхало до Німеччини, потім – до США. Микола Данилович працював у редакціях «Радіо Свобода» та «Голос Америки». Очолив закордонне представництво УГГ, згодом – УГС. Був прийнятий до ПЕН-клубу.
Миколу Руденка обрали до Української Вільної Академії Наук (США). Тоді ж він став лауреатом літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка.
До Києва Руденко повернувся восени 1990-го. Його відновили у громадянстві й реабілітували.
1993р.роман Миколи Руденка «Орлова балка» був відзначений Державною премією ім.Тараса Шевченка в галузі літератури.
1998р. вийшли друком книги «Найбільше диво – життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії».
Помер М.Д.Руденко 1 квітня 2004р. у Києві.
… Згадалося, що Микола Данилович приїздив до Луганська – на відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку. І його гіркі слова після відвідин рідних країв: «Луганщиною, та й усім Донбасом, керують люди, яким не потрібна Україна…»
20 років потому ці слова лунають, як пророча пересторога. Тоді на Київських пагорбах до неї не дослухалися…
Олена Бондаренко,
Олена Бондаренко
