uahistory.comУ Києві, на вулиці Терещенківській, 15-17, розташований музей Ханенків.
Його колекція бере свій початок від 1870-х років. Подружжя Ханенків – Богдан і Варвара — присвятило своє спільне життя благодійництву, колекціонуванню мистецьких творів і підтримці митців та мистецтва.
Богдан Іванович Ханенко народився 23 січня 1849р. в селі Лотоки на Чернігівщині. Походив зі старовинного українського роду. Серед його славетних пращурів — гетьман Правобережної України Михайло Ханенко.
Освіту Богдан Ханенко отримав у Москві: спочатку в гімназії, потім – на юридичному факультеті університету.
Здобув ступінь кандидата права, переїхав до Петербурга, де розпочав службу в департаменті юстиції. Саме тут Богдан захопився колекціонуванням художніх творів. І не лише колекціонуванням, а й глибоким вивченням історії мистецтва, знаннями з організації виставок, які постійно відвідував. Налагодив товариські стосунки з І.Шишкіним, спілкувався з І.Крамським та І.Айвазовським, іншими відомими художниками.
1874р. молодий юрист і великий прихильник мистецтв Богдан Ханенко, якому на той час ледь виповнилося 25, одружується з 23-річною Варварою Терещенко, старшою донькою найбагатшого українського підприємця, мецената і добродійника Николи (Миколи) Терещенка.
Їхня весільна подорож до Італії цілком може вважатися першим кроком до створення майбутнього музею. Саме в Італії Ханенки придбали перші роботи для своєї колекції.
1876р. Б.Ханенка призначили до окружного суду у Варшаві. За п’ять років Богдан Іванович іде у відставку, і родина оселяється у Києві.
Ханенко займається фінансовою діяльністю, промисловим і сільськогосподарським підприємництвом, входить до правлінь кількох банків, готує проекти законів. Родичі дружини, брати Терещенки, довіряють Ханенкові управління справами цукрових та рафінандних заводів, що перебувають у їхній власності.
Водночас подружжя Ханенків вкладає чималі кошти у розвиток медицини, народної освіти, мистецтва, у підтримку науковців-істориків. У селах, що оточували маєтки Ханенків на Київщині та Поділлі, їхнім коштом засновуються і діють школи, ремісничі та художні майстерні, училища, лікарні, сиротинці й навіть перша у сільській місцевості електростанція. Працюють самодіяльні театри та гуртки.
Богдан Ханенко відомий як власник та дослідник цінних зібрань предметів археології й світового мистецтва. Він видає власним коштом наукові каталоги, фінансує археологічні дослідження у Києві й загалом в Україні.
У 1890-і роки Б.І.Ханенко очолив організацію першого публічного музею в Києві (нині — Національний художній музей України). До музею родина передала велику частину своєї колекції, зокрема, зібрання предметів археології. У виступі на церемонії освячення музею (1904р.) Ханенко зазначив: «Музей має бути не лише зібранням раритетів та зразків, але водночас і школою, і храмом, і священним місцем, куди мають стікатися всі для вивчення прекрасного і схиляння перед красою – щоб потім, у житті, любити і шанувати красу».
Незадовго до своєї смерті Богдан Іванович склав заповіт, яким доручив дружині передати міській громаді Києва його колекцію мистецьких творів, а згодом – маєток, бібліотеку та прибутковий будинок поруч: для створення й підтримки у Києві музею світового мистецтва.
«Творіння геніїв за своєю суттю не можуть належати лише тим, хто ними володіє, художній твір – надбання, яке належить усім… Ось чому в дарунках жертводавців музеям слід вбачати лише щедре повернення належного», — зазначив він у мемуарах.
Б.І.Ханенко помер у травні 1917р. Його заповіт цілковито втілила дружина — Варвара Николівна Ханенко. Вона не лише дбайливо зберігала колекцію, а й готувала її, щоб передати Києву.
Під час встановлення влади більшовиків родичі пропонують Варварі Николівні виїхати за кордон, зокрема, до Німеччини, й відкрити там музей. Однак вона прагне виконати волю коханого чоловіка. Звертається до Української академії наук із пропозицією прийняти будівлю музею та колекцію під свою оруду. Це було зроблено 1921р.
Нині у музеї діє кілька програм для дорослих та дітей, відбуваються відкриті мистецькі дискусії.
Подвижницьке життя Богдана та Варвари Ханенків – гідний наслідування приклад безкорисливого служіння людям, правдивої любові до своєї рідної країни, тієї любові, що, за афористичним висловом Є.Чикаленка, «не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені». Любові, яка стала основою невтомної праці подружжя Ханенків на ниві добра. І про котру великий благодійник Богдан Ханенко написав: «Не лише процвітання громадської установи, але й саме її існування, як і життя будь-якої істоти в нашому світі, не можна уявити без любові, без тієї любові, яка пов’язує, дає силу і віру в праці та забезпечує її успіх».
Підготувала Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
