Свята різдвяно-новорічного циклу несуть у собі потужне язичницьке коріння. Наші предки жили у гармонії із природою і були частиною цієї природи. В минулому, коли люди перебували в безпосередньому контакті із природою, зміна пір року і цикл місяця справляли величезний вплив на релігійні церемонії. Народні свята були своєрідними календарними сторінками річного циклу, який базувався залежно від сонцевороту та сонячної сили. В Україні побутова релігія народу являла і являє собою складну суміш християнських ідей з язичницькими віруваннями та уявленнями.
Нині Новий рік не можливо уявити без традиційних атрибутів: веселощів, Снігуроньки, Діда Мороза, ялинки, багатого столу тощо. Однак для давніх людей зима була періодом смерті, голоду та холоду. Древніх богів потрібно було задобрювати. Як вважають дослідники, в містеріях друїдів був присутній жрець і приносив жертву богам. В жертву приносилася невинна дівчина, яку прив’язували на морозі до дерева, де вона і замерзала. Якщо жертва виживала, то це свідчило про те, що богам не до вподоби така жертва, після чого до дерева прив’язувалася інша юнка. Так і з’явилася відома нам усім Снігуронька.
Дід Мороз – це не позитивний персонаж. Насправді це уособлення бога Смерті, який приходить взимку. Зі свого великого мішка він не дістає подарунки, а навпаки, ховає туди людей. Із Новим роком і Дідом Морозом пов’язаний і Сатурн, точніше, його символ – коса. Остання пізніше трансформується у незмінний атрибут смерті. Насправді ж це символ жнив, підведення підсумку, кінця одного періоду і початку наступного. Жнець підкошує людей у період голодного і холодного періоду року, який виявлявся смертельним у випадку поганого врожаю і ховає людей у свій мішок.
Наступний компонент святкового дійства – ялинка. До найдавніших архетипів, які простежуються із часів палеоліту, відноситься структурування світу у вигляді Світового дерева. Звідси походить культ пошанування дерев, який можна знайти в найрізноманітніших культурах.
У ряді європейських народів для ритуалів, які пов’язані із зимовим сонцестоянням, здавна використовується велике поліно або пеньок, який запалювався в день сонцестояння і потроху згоряв протягом дванадцяти днів. У південних слов’ян таке поліно називається Бадняка, є свої назви у скандинавів і французів. У віккан, про яких вже згадувалося, також є йольське поліно, спалення якого символізує відродження Бога-Сонця в священному полум’ї Матері-Богині.
При цьому будь-яких вказівок на дерево як символ святкування Різдва Христового в Новому Заповіті немає. Хоча, приміром, у Німеччині до наших днів збереглася легенда, пов’язана з іменем Святого Боніфація. Щоб показати германським язичникам безсилля їх богів, він нібито зрубав священний дуб Одіна (скандинавського бога), і після цього на пеньку виросла молода ялиця, наче за його пророцтвом про те, що “ялиця християнства виросте на коріннях зрубаного дуба язичництва”. Епізод із зрубаним дубом дійсно описаний в життєписі святого, проте історія про ялицю і пророцтво є усною легендою, яка ілюструє пізніші спроби християнізації язичницької традиції.
Повернімося до ялинки. Наприклад, ялинка у ранніх кельтів (і не лише у них) шанувалася як дерево, яке має магічне значення, тим паче, що це дерево було ще й вічнозеленим. Саме в такого дерева (або його мешканців) слід було просити допомоги і добра у наступному році. Як уже йшлося вище, “підлизуватися” до богів в давнину вміли лише одним способом – через принесення жертв. Спочатку це, звісно, були людські жертвоприношення. Пізніше вони трансформувалися у жертвоприношення тварин. Їхні нутрощі розвішували на гілочках ялинки, а власне дерево, – вимазувалося кров’ю.
Такими і були перші ялинкові “прикраси”, прототипи нинішніх ялинкових гірлянд. Із розвитком суспільства зазнали змін і жертвоприношення – приносити у дар богам почали хліб та фрукти, наприклад, яблука. На ялинці з’явилися і елементи уявлення давніх людей про свят – сонце, місяць, зірки, хатинки, тварини, які жили поруч із людьми, колоски пшениці, що натякали на прохання до богів мати хороший врожай тощо.
Із плином часу святкування і свята переходили із природи у будинки. Разом із ними – і ялинка. Щоправда, ще довго вона залишалася справді вічнозеленою, бо живою. Рубати її почали значно пізніше.
