Український народ шанує пам’ять жертв Голодомору 1932 – 1933 років, як національну трагедію, дату великої скорботи. 81 рік тому в мирний час на своїй улюбленій плодючій землі гинули люди, зникали з мапи України села та хутори. Україна втратила мільйони своїх кращих синів та дочок – хліборобів, учених, творчу інтелігенцію.
Під час лихоліття загинули до п’яти млн. осіб, переважна більшість з яких – жінки та діти. В одній лише Дніпропетровській області виявлено 65 тисяч 332 жертви та 74 тис. 818 постраждалих від голоду в ті роки.
На площі біля Меморіалу жертвам політичних репресій та Голодомору на 9-му км Запорізького шосе щорічно традиційно збираються учасники мітингу-реквієму, присвяченому Голодомору-Геноциду українського народу в страшні 1932-1933 роки.
Цього року у заході взяли участь керівники області та міста Дніпропетровська у супроводі представників структурних підрозділів, представники громадських організацій, політичних партій, духовенства.
Жалобну панахиду за тисячами невинно закатованих українців провів Керуючий Дніпропетровською єпархією Української Православної церкви Київського Патріархату Єпископ Дніпропетровський і Криворізький Симеон. Він зазначив, що в непростий для країни час, який сьогодні супроводжується бойовими діями на сході України, ми як ніколи маємо бути добрими й милосердними один до одного, цінувати подароване нам життя, щоб зло не змогло увірватися й оволодіти нашими душами: «Будьте благословенні, нехай Господь береже кожного, хто з молитвою й вірою звертається до нього, укріпляє в вірі, допомагає в скрутний час».
Хвилиною мовчання присутні на мітингу-реквіємі вшанували світлу пам’ять жертв голодомору в Україні. Серця учасників заходу забились в унісон ударам метронома. Ця поминальна хвилина стала жестом покаяння й перестороги. Вона увійшла в душі кожного тихою молитвою, скорботною печаллю.
Символом пам’ятного дня на Україні – Голодомору були траурні композиції, які складалися з колосків запашної пшениці – символу хліба й життя на землі, як найдорожчий скарб, якого опухлі від голоду люди були позбавлені, червоної калини – гарячих сліз, запаленої свічки та чорної стрічки – символом трагедії, невмирущої пам’яті найбільшої трагедії XX століття – мученицької смерті від штучного голоду наших земляків.
Піднімаючись сходинками, схиливши голови в скорботі, дорослі та діти поклали квіти та символічні композиції до підніжжя пам’ятника – знесиленої від поневірень жінки, яка на руках тримає померлого немовля, й взиває до небес: «Боженько, за що?».
Страждання від голоду були безмірними, але цим випробуванням не вдалося загасити непереможний дух українського народу. Ми мусимо пам’ятати, якою ціною оплачені дні нашого буття. Повинні виховувати у молоді шану й повагу до пам’яті загиблих співвітчизників. Молодь має знати гірку й болючу правду, щоб ніколи більше не допустити подібного на нашій землі.
Наталія ЯКІВЕЦЬ.
