Від Покрови і до початку Пилипівки – традиційний сезон весіль

14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Свято Покрови. «Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем». В Україні і досьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки (28 листопада) – пора наймасовіших шлюбів в Україні.

До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи (в тому числі сівба озимих), завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай та більш-менш вільний час дають прекрасну можливість для проведення весіль. Це – найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні.

Весілля умовно можна розділити на кілька ключових етапів, з яких воно, по суті, складається. Мова йде про сватання, самого весілля і “потрусин”. Кожна дія має свій стиль, час і свої риси святкування, якими вона і відрізняється від інших частин весілля.

Сватання

Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово) — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

У свати кликали родичів: одружених братів, дядьків та ін. Їх жінки на весіллі автоматично ставали свахами.

Свататися можна було не в будь-який день, але у жодному випадку не в середу або п’ятницю! І лише після заходу сонця. Не прийнято було говорити про мету своєї подорожі, розмовляти по дорозі до дому нареченої, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Сам час виїзду на сватання не розголошувався, так само як і маршрут. Щоб залишитися непоміченими, свати їхали не по головній вулиці, а городами, ховаючись від лихого ока. Хліб несли загорненим в рушник, якщо пропозиція приймалася, хліб залишався в домі нареченої, якщо ні – свати забирали його з собою.

Переступивши поріг, свати сідали напроти «матки, або матиці», тобто балки, якою ділилася стеля, вона символізувала ідею опори (матері) хати. У деяких місцях сідати сватам заборонялося, розмови велися стоячи («щоб наречена в дівах не засиділася»), в інших – свасі, увійшовши до дому, належало ударити п’ятою в поріг («щоб наречена «не позадкувала»).

Мету візиту прагнули завуалювати різними жартами-примовками. «У вас – товар, у нас – купець» або «У вас теличка. Хочемо купити», або чи «Не заблукала наша теличка, чи не у вас вона» та ін. Іноді, правда, говорили прямо: «Дівчину вашу прийшли сватати». Хорошою прикметою було доторкнутися до одвірка або дерев’яних частин меблів в домі нареченої. Обов’язково зверталися до сімейного вогнища, сваха неодмінно гріла руки (навіть в теплу пору року) біля печі, а дівчина, якщо хотіла заміж, сідала у печі i колупала глину.

З першого разу віддати дочку було не прийнято, потрібно було рази два відмовити, і сватам доводилося приходити ще і ще. Зовсім «осоружному» жениху виносили гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків. Якщо батьки нареченої відмовили сватам, а свати, виходячи за поріг, закривають двері за спиною не оглядаючись — це вірний знак, що дівчині надалі заміж не вийти. Для того, щоб уникнути подібного, не дозволяли сватам закривати двері, а закривали їх самі.

При вдалому сватанні обмінювалися хлібами з рушниками, свати тричі обходили навколо столу, хрестилися до образу і домовлялися про день оглядин, змовин, про дату їх проведення, а також про саме весілля. Якщо сватання проходило вдало, рідня нареченої давала женихові «заставу» (яку-небудь коштовну річ), яка при порушенні ними шлюбної угоди не поверталася.

Право дівчини на сватання

Але все могло розвиватися і за іншим сценарієм. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», — такими словами два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А ще раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він, у цей час призабутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім’ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів «взяти заміж» — замість пізнішого «піти заміж».

Часто до самостійного сватання дівчина вдавалася переважно тоді, коли хлопець її ошукав. У такому разі дівчина приходила до хати хлопця та, звертаючись до нього, казала: «Я бачу по тобі, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою й матиме дбайливого господаря. Прошу тебе, одружися зі мною». Таке ж прохання вона адресувала батькам парубка. Коли сватання відбувалося за допомогою свахи дівчини, та вела класичну для своєї ролі розмову про куницю та мисливця або про красну дівицю та доброго молодця: «Йду з далекої сторонушки, не рідної, але від родичів красної дівиці. Знемагає її серденько по доброму молодцю; вона сохне в самотності, мов трава на горючому піску…»

Часто дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. Проте вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором’язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.

Умовини

Умовини (оглядини, розглядини, обзорини, печеглядини) — знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання, перед рукобиттям (обрядом, після якого досягалася повна домовленість про всі деталі майбутнього весілля). Природа цього звичаю пов’язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і серйозність ставлення до утворення сім’ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини.

Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент.

Проте не в усі часи і не скрізь умовини сприймалися так однозначно. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому ґрунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того — врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, — працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад.

Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у «класичному» варіанті оглядини передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися. Наприклад, на Гуцульщині на оглядини ходили як до молодої, так і до молодого.

Заручини

Заручини — найважливіший елемент передвесільного циклу. Ця заключна обрядова дія у різних регіонах України називалася по-різному: полюбини, змовини (Волинь), слово (Хмельниччина), словини (Львівщина), мале весілля (Полтавщина), рушники, хустки (центральні райони), сватанки, сватання (Закарпаття, південно-східні райони).

У період від сватання до оглядин була можливість обдумати рішення про одруження, і тому на заручинах закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб.

Назва «заручини» походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. Наприклад, на Полтавщині, Черкащині саме на заручинах молода перев’язувала старостів рушниками. На Київщині у весільній пісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще й хустку. Заручини за своєю структурою і функціями нагадували весілля.

У багатьох місцевостях України аж до XX ст. з часу заручин жених користувався правом ночувати в хаті нареченої. Мати в першу ніч після заручин сама стелила ліжко молодим. Після заручин жоден із наречених не мав права відмовлятися від шлюбу, бо це вважалося великим безчестям і призводило до значних матеріальних і моральних відшкодувань.

Дівич-вечір

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям, і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Основним у цьому особливому дійстві було плетіння вінка для молодої (чи молодят), подекуди плетіння «долі» (один чи два з’єднані між собою вінки, які підвішували над молодятами за столом).

На «вінок» («вінкоплетіння») до молодої збирається здебільшого молодь, навіть та, яка не запрошена на весілля. Спочатку зібраний барвінок висипають на стіл і просять благословення у Бога та батьків для такої особливої роботи.

Потім всі сідають за стіл з розсипаним барвінком і мати нареченої, руками якої «сама Пречиста» благословляє молоду, починає виплітати вінок. Для цього вона бере пучечок з трьох листочків-стеблин барвінку і зв’язує їх ниткою. До готового першого пучечка щільно прив’язує такий же наступний букетик барвінкового зілля. Після цього мати молодої подає почате старшій дружці або спеціально запрошеній на роль плетениці щасливій у шлюбі молодиці. Дівчата ж тим часом розбирають барвінок, вибираючи кращі листочки для вінка, складають їх на купку, з якої бере барвінок плетениця.

У деяких варіантах дівич-вечора молодий з дружбами приходить викупляти у дружок вінок і букети. При цьому, звичайно ж, не обходиться без символічного торгування. Після нього батьки пригощають їх та всіх присутніх на «вінках».

На прощальному дівич-вечорі (при вінкоплетінні та на гостині) співають пісень різного настрою, але здебільшого сумних, бо прощання з кимось чи з чимось завжди оповите сумом.

Після гостини та співів молодь поспішає до танцю, бо той урочистий вечір рідко обходиться без музик. Весела забава з жартами, іграми та танцями триває до пізньої ночі.

Посаг

Коли жінка виходила заміж, вона приносила з собою у дім чоловіка, в його сім’ю відповідне майно — придане (посаг), яке залишалося власністю жінки. Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану «скриню». Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. У придане дочці, відповідно до заможності батьків, давали також худобу, гроші («готовизну») та земельний наділ. У заможних сім’ях міщан, багатих козаків, шляхти та магнатів у перелік виправи входили й коштовні прикраси з золота та срібла, разки з перлами, «клейноди» (персні з коштовним камінням), срібний, мідний та олов’яний посуд, дорогий одяг, білизна, хутра, кінні екіпажі, худоба і т. д., а також «челядь невільна». Придане давалося і грошима — власне «посаг», або «готовизна».

Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі придане. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії — торочини, на які приходили подруги нареченої.

Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов’язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям — виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної.

За звичаями того часу придане, яке приносила жінка в сім’ю і яке передавав тесть зятеві у день весілля, розглядалося як матеріальна підстава для створення нової сім’ї. Поки існував шлюб, ним спільно користувалося подружжя. Як тільки шлюб переставав існувати — внаслідок смерті чоловіка або через розлучення — придане повністю підлягало поверненню жінці, яке пізніше успадковували її діти або вона заповідала тому, кому хотіла. На випадок смерті жінки, що не мала дітей, її придане поверталося у її рід і розподілялося між братами, якщо вони були.

Бгання короваю

Магічної символіки в українському весіллі набував передусім коровай, як весільний хліб відомий лише в українському весіллі (серед багатьох інших народів він нерідко вживався й у необрядових формах). Весільний хліб був тим елементом, який об’єднував цілу систему весільних обрядових дій. Відповідно до усталеної в Україні коровайної традиції, крім власне короваю, випікалося й багато іншого весільного хліба: гільце, теремок, дивень, ріжки, калач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники, двійки, шишки, весільні гуски, вари, качки, сова, борона, калачики тощо, кожен з яких виконував свою обрядову функцію у цілісній весільній драмі.

Головним символом весілля був коровай (його відсутність на весіллі сприймалася за знак неповноцінності, навіть незаконності весілля), тому саме він слугував за атрибут найдраматичніших весільних дій: благословення молодих, покривання молодої, об’єднання родів. Менш драматичні дії символізувалися іншими видами весільного хліба: калачем (шишкою, гускою, вернем) при запрошенні гостей на весілля («Просили: мама і тато на хліб-сіль»), голубками (качками, гусками) при обдаровуванні та вшановуванні коровайниць, що супроводжувалися відповідними обрядовими піснями, гільцем (вільцем, теренцем, дівуванням) при прощанні наречених із парубоцькою громадою, що символізувало перехід молодих до іншого соціального стану; житніми та вівсяними зернами при благословенні молодят на вінчання та їх зустрічі; покрасою (парою, коровайцем, калачем) у обряді комори як магічного атрибуту, що забезпечував щасливе сімейне життя та дітонародження; кашею, втіленою в обряді «биття каші», що символізував плодючість та завершення весілля («Поки каші не били, то укупі сиділи, а як кашу розбили, додому заспішили»); лежнем при відвідинах молодою свекрухи, а молодим — тещі.

Коровай виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п’ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім’ї. Для цього коровайниць зв’язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір’я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий — віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями.

Весільні прикмети

• За народними повір’ями вибір місяця для одруження багато в чому визначає долю майбутньої сім’ї. Так святкувати весілля в січні — рано овдовіти, лютому — жити в злагоді, березні — жити на чужині, квітні — задовольнятися непостійним щастям, травні — до поневірянь і хвилювань, червні — до щасливого подружнього життя, липні — до злетів і падінь, серпні — до кохання і дружби у стосунках, вересні — до тихого і спокійного шлюбу, жовтні — до важкого життя, листопаді — до заможного життя, грудні — до зміцнення кохання з роками.

• Масивні весільні обручки — до багатства, статків.

• Женитися з батьківськими обручками — повторити їхні сімейні стосунки.

• Доторкнутися до обручок нареченого і нареченої на весіллі — незабаром на своєму весіллі гулятимеш.

• Дати поміряти обручку — до нещасної долі.

• Якщо, надягаючи обручку, наречений або наречена впускають її — бути зраді.

• Коли молодят зустрічають хлібом-сіллю, хто відірве більший шматок і з’їсть, той і буде в домі господарем.

• У сніжний день весілля — до заможного, благополучного життя. • Гарною ознакою в день весілля вважається дощ.

• Якщо в день весілля сильний вітер — життя в молодих буде вітряним.

• Якщо весілля на Масницю справляють, значить у домі завжди статок буде й веселе життя.

• Як тільки наречений і наречена стануть до аналоя, ніхто не повинен проходити між ними аж до виходу з церкви, інакше молоді згодом розійдуться.

• Для попередження можливого чарівництва під час проходження до вінця, мати нареченої або інша близька родичка зав’язує в ганчірочку голівку цибулі або часнику й кладе в кишеню нареченої.

• Щоб нареченій добре жилося в заміжжі, сережки їй надягає щаслива заміжня подруга.

• Якщо наречений вступив у калюжу перед будинком нареченої — жити їй з п’яницею.

• Коли батьки благословляють молодих, наречений і наречена повинні стати разом на один рушник (спеціально виготовлений для цієї церемонії), щоб жили мирно з родичами й між собою.

• Молодих за столом треба посадити на шубу, вивернуту нагору вовною, щоб жили багато.

• Монети, покладені під час весілля в чарки нареченому й нареченій, потрібно зберігати вдома під скатертиною, тоді родина буде жити багато.

• Хто переступить першим поріг будинку, той і буде господарем, тому краще, якщо наречений переносить наречену через поріг на руках.

• Після весілля наречена повинна зберегти фату, щоб накривати нею хвору дитину, тоді вона швидко видужає (при цьому все-таки не забудьте звернутися до лікаря).

• На весілля не дарують набори ножів і виделок, щоб не було сварок у родині.

За матеріалами сайтів ukraine.ui.ua, blyzhchedoboga.com.ua, ukrainica.org.ua.